Розділ «Частина І Вододільний момент»

— Агов-ку-ку, дяпчику.

Я зайшов досередини. Над дверима дзеленькнув дзвоник. Замість порохняви й делікатного духу трухлявого дерева, я почув запах помаранчів, яблук, кави та духмяного тютюну. Праворуч від мене містилася стійка коміксів з відірваними обкладинками[44]: «Арчі», «Бетмен», «Пластик-мен», «Історії з гробовища». Понад цією колекцією написане ручкою оголошення, від якого будь-який фанат інтернет-аукціону «І-Бей» зайшовся б у конвульсіях, сповіщало: КОМІКС: 5 центів; ТРИ ПОПЕРЕДНІ ВИПУСКИ: 10 центів; ДЕВ’ЯТЬ: ЧВЕРТЬ ДОЛАРА. БУДЬ ЛАСКА, ЯКЩО НЕ МАЄТЕ НАМІРУ КУПУВАТИ, НЕ ЧІПАЙТЕ РУКАМИ.

Ліворуч містилася газетна стійка. Без ніякої «Нью-Йорк Таймз», зате тут було представлено «Потрленд Прес Гералд» та один ще непроданий номер «Бостон Глоб». Заголовок «Глобу» трубив: «ДАЛЛЕС НАТЯКАЄ НА ПОСТУПКИ, ЯКЩО ЧЕРВОНИЙ КИТАЙ ВІДМОВИТЬСЯ ВІД ЗАСТОСУВАННЯ СИЛИ НА ФОРМОЗІ»[45]. Дата на обох газетах була та сама: вівторок, 9 вересня 1958 р.

Я взяв «Глоб», яка коштувала вісім центів, і вирушив у бік мармурового шинкваса з газованими водами, котрого в мій час не існувало. За ним стояв Френк Анічетті. Авжеж, це був він, той самий, аж до добре знайомих сивих пасом у нього над вухами. Тільки ця його версія — назвемо її Френк 1.0 — була не худенькою, а пухкенькою, і в біфокальних окулярах без оправи. Він також був вищим. Почуваючись чужинцем у власному тілі, я поковзом присів на один з високих стільців.

Він кивнув на газету:

— Цього достатньо чи мені треба ще націдити тобі якоїсь газировки?

— Будь-чого холодного, окрім «Моксі», — почув я власний голос.

На це Френк 1.0 усміхнувся:

— Облиш, синку. Скажімо, як ти щодо кореневого пива[46]?

— Гарно звучить.

Авжеж, це вже втішало. Глотка в мене пересохла, а голова пашіла. Почувався я, немов у гарячці.

— П’ять чи десять?

— Перепрошую?

— За п’ять чи за десять центів пиво? — він промовив це на мейнський манер: «пийвоа».

— О, за десять, я гадаю.

— Ну, а я гадаю, що ти гадаєш правильно. — Він відкрив холодильник для морозива й дістав звідти запотілий кухоль, розміром майже як глечик для лимонаду. Наповнив його з крана, і я почув запах кореневого пива, густий і дужий. Він змахнув піну з верху держаком дерев’яної ложки, а потім вже долив по вінця і поставив кухоль на шинквас. — Ось, маєш. За пиво й газету вісімнадцять центів. Плюс пенні для губернатора[47].

Я подав йому одну з вінтажних доларових банкнот Ела, і Френк 1.0 відрахував мені решту.

Я сьорбав крізь піну на вершечку і чудувався. Пиво було… цільним. Наскрізь смачним. Не знаю інших слів, якими можна було б це краще пояснити. Цей вже п’ятдесят років неіснуючий світ тхнув гірше, ніж я міг собі уявити, але смакував набагато-багато краще.

— Чудово, просто чудово, — сказав я.

— А то? Радий, що тобі сподобалося. Немісцевий, авжеж?