Розділ «Частина І Вододільний момент»

— Джейку, — почув я знову голос Ела, але дуже слабенько. Здавалося, він досягає моїх вух лише завдяки якомусь акустичному трюку, як той голос, що долітає з вітром з іншого кінця довгого, вузького каньйону. — Ти зможеш сюди повернутися таким же способом, як потрапив туди. Намацай сходинки.

Я підняв ліву ступню, опустив, і відчув сходинку. Паніка в мені стишилася.

— Давай, — донеслося слабенько. Голос, що, либонь, живиться власним відлунням. — Роздивися там трохи, а тоді повертайся.

Спершу я не зрушив з місця, просто так і стояв там, витираючи собі губи долонею. В очах було відчуття, наче вони вилазять з орбіт. Скальпом і вузенькою смужкою шкіри від потилиці й донизу серединою спини побігли мурашки. Мені було лячно — ледь не до жаху — але балансування в цьому стані, намагання не піддатися паніці (наразі) переважила потужна цікавість. Я бачив власну тінь на бетоні, чітку, наче вирізану з якоїсь чорної тканини. Я бачив лусочки іржі на ланцюгу, що відгороджував сушарню від решти подвір’я. Я чув отруйний запах газів, що викидали ті три димарі, такий сильний, що мені аж очі різало. Якийсь інспектор Агенції з охорони довкілля нюхнув би разок цього лайна і закрив би весь цей бізнес, не минуло б у Новій Англії й хвилини. Однак… я не думав, щоб десь поблизу були інспектори АОД. Я навіть не був певен, чи вже придумали АОД. Я тільки знав, де я перебуваю: штат Мейн, місто Лізбон-Фолз, самісіньке осереддя округу Андроскоґґін[32].

Питання полягало в іншому: коли я тут?

Напису на табличці, що висіла на ланцюгу, я не міг прочитати — вона була обернена лицем від мене. Я зробив крок туди, але тут же розвернувся. Заплющив очі й посунув уперед, нагадавши собі, що мушу робити дитячі кроки. Стукнувшись лівою ступнею об нижню приступку сходів, що вели назад до харчевні Ела (тобто я мав на це щиру надію), я лапнув себе за задню кишеню і витяг звідти складений аркуш паперу: пам’ятку від високодостойного очільника мого факультету: «Гарного вам літа, і не забудьте про робочий день у липні». Я на мить загадався, як би він сприйняв, аби Джейк Еппінг у наступному навчальному році започаткував шеститижневий курс з назвою «Література про подорожі в часі». Відірвавши смужку від верхньої частини аркуша, я зіжмакав її і впустив на першу з невидимих сходинок. Він, звісно, упав на землю, але головне — позначив потрібне місце. Час був полуденний, тепло й тихо, і я гадав, що папірець не здує, але все ж таки знайшов невеличкий уламок цементу і використав його в ролі прес-пап’є, для більшої певності. Камінець приземлився на сходинці, тобто на шматку пам’ятки. Бо ж не було там жодної сходинки. Уривок якоїсь старої поп-пісні проплив у голові: «Спершу там гора, а далі нема, а потім знову є»[33].

Роздивися трохи — казав мені Ел, і я вирішив, що саме це й зроблю. Я міркував собі так: якщо я досі не зсунувся з глузду, то все зі мною, либонь, буде гаразд і бодай трішки далі. Тобто допоки не побачу процесію рожевих слонів або НЛО, зависле над автосалоном Джона Крафтса. Я переконував себе, що нічого особливого не трапилося, такого просто не могло трапитися, але мені ці вправи були, мов з гуски вода. Нехай тривають суперечки філософів і психологів, що є реальністю, а що нею не є, натомість більшість з нас, людей, котрі живуть звичайним життям, розпізнають оточуючий нас світ через сприйняття його фактури. Зі мною все відбувалося насправді. К бісу все інше, а сам лише цей клятий сморід вже не міг бути галюцинацією.

Я підійшов до повішеного на рівні стегна ланцюга й підпірнув під нього. Чорною фарбою з того боку було виведено: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу. Я знов озирнувся, не побачив жодних видимих ознак якогось ремонту і вирушив за ріг сушарні, де ледь не перечепився об чоловіка, котрий там грівся на сонечку. Несхоже було, щоби той сподівався бодай на якусь засмагу. На чоловіку було старе чорне пальто, що стелилося навкруг нього, немов аморфна тінь. Обидва рукави вкривала кірка висохлих шмарклів. Тіло всередині того пальта було мізерним, на межі повної охлялості. Його сталево-попелястого кольору волосся кудлилося навкруг порослих бородою щік. Якщо тут мусив бути якийсь п’яниця, тоді це був саме він.

Зсунутий на потилицю, на його голові сидів капелюх-федóра[34], немов щойно з 1950-х, з якогось фільму в стилі «нуар» того типу, де всі жінки мають великі «бальони», а всі чоловіки швидко балакають, жуючи затиснуті в зубах сигарети. А таки-так, з-за бинди на тій його федорі, немов перепустка кудись за старовинною репортерською модою, стирчала жовта картка. Колись вона певне була яскраво жовтою, але часте перебування у масних руках зробило її тьмяною.

Моя тінь упала йому на коліна, і містер Жовта Картка обернувся, втупившись у мене мутними очима.

— Хто ти, на хер, такий? — запитав він, хоча прозвучало це в нього, як: «Хо-хи-ахе-ахи?»

Ел не надав мені детальних інструкцій, як відповідати на питання, отже, я промовив те, що здавалося найбезпечнішим:

— Не твоя, на хер, справа.

— Та пішов ти на хер.

— Чудово, — кивнув я. — Ми порозумілися.

— Га?

— Бувай, гарного дня.

І я вирушив до відсунутих убік на сталевій рейці воріт. Зразу за ними, ліворуч, тягнулася автостоянка, якої там раніше ніколи не було. На ній було повно машин, більшість з них пошарпані і геть усі достатньо старі, щоб експонуватися в автомобільному музеї. Там стояли «Б’юїки» з вічками і «Форди» з «торпедними» носами[35]. «Це машини теперішніх працівників фабрики, — подумав я. — Справжніх ткачів, котрі зараз трудяться всередині; заробляють собі на життя».

— Маю жовту картку від зеленого фронту, — гукнув п’яниця. Гукнув агресивно й водночас занепокоєно. — Давай сюди бак, бо сьо’ні подвійна ціна…

Я простягнув йому п’ятдесятицентову монету. І, почуваючись актором, котрому доручено промовити одну-єдину репліку, сказав: