Розділ «Людина сторіччя (2012)»

Нарешті всі промови завершилися і Головну вулицю перекрито для проїзду. На протилежних кінцях її тепер вдвічі довшого бізнес-кварталу висять банери:

Сейді зараз в оточенні друзів — деяких з них, гадаю, я ще міг би впізнати — тож я підхожу до діджейської платформи, встановленої перед тим, що було колись «Вестерн Авто», а тепер стало «Волгрінз»[718]. Парубку, котрий метушиться з грамофонними платівками й компакт-дисками, десь років шістдесят з чимось, у нього рідіюче сиве волосся й огрядне пузце, але я будь-де впізнав би ці окуляри в квадратній рожевій оправі.

— Привіт, Доналде, — вітаюся я. — Бачу, ви не розлучаєтеся зі своїм саунд-мавзолеєм.

Доналд Белінгем підводить голову й усміхається.

— Ніколи не виходжу з дому на виступ без повного комплекту. Я вас знаю?

— Ні, — відказую я. — Ви знали мою маму. Вона танцювала на ваших вечірках, давно, на початку шістдесятих. Розказувала, як ви потай тягали біг-бендові платівки з колекції вашого батька.

Він щириться.

— Йо, мені за це добряче тоді перепадало. А хто ваша мати?

— Ендрія Робертсон, — кажу я, вибравши ім’я навмання. У другому півріччі Ендрія була моєю кращою ученицею з американської літератури.

— Авжеж, я її пам’ятаю. — Його непевна усмішка підказує, що ні.

— Навряд, я так здогадаюсь, щоб у вас збереглося щось з тих старих платівок, чи все ж таки?

— Боже, ні. Давно пропали. Але я маю записи будь-яких біг-бендів на компакт-дисках. Здогадуюся, що зараз я почую замовлення?

— Правильно здогадуєтеся. Але воно дещо особливе.

Він розсміявся.

— А хіба вони не всі такі?

Я пояснюю йому, що мені треба, і Доналд — як завжди, радий подарувати задоволення — погоджується. Коли я вже вирушаю в напрямку того кінця кварталу, де жінку, заради побачення з якою я сюди приїхав, пригощає пуншем мер, Доналд гукає:

— Але ж я не чув вашого імені.

— Емберсон, — кидаю я йому через плече. — Джордж Емберсон.

— І ви хочете, щоб це було о восьмій п’ятнадцять?

— Точнісінько. Це вкрай важливо, Доналде. Надіймося, що все складеться, як слід.