Розділ «Частина перша»

Моє обличчя зовсім горіло від сорому. Я відвернулася.

— Одинадцять викликів. Навіщо було казати нам неправду?

(Вона завжди бреше, похмуро пробурмотіла ти. Завжди бреше. Завжди вигадує.)

— Я не казала неправду, — сказала я. — Я сама не говорила з нею. Це було так, як казала Ліна: вона залишала повідомлення, а я не відповідала. Так що я не казала неправду, — повторила я. Голос мій звучав слабко, улесливо, навіть мені це було чути. — Послухайте, ви не можете вимагати, щоб я пояснила це вам, тому що стороння людина просто не зрозуміє. Ми з Нел мали проблеми, які накопичувалися багато років — але вони ніяк не пов’язані з цим.

— А звідки ви знаєте? — запитав Таунсенд. — Якщо ви не розмовляли з нею, звідки вам знати, з чим вони були пов’язані?

— Я просто… Ось, — сказала я, простягаючи інспекторові мій мобільний телефон. — Візьміть. Послухайте самі.

Мої руки тремтіли, і, коли він потягнувся за телефоном, його руки тремтіли теж. Він послухав твоє останнє повідомлення.

— Чому ви не зателефонували їй? — спитав він із чимось на кшталт розчарування на обличчі. — Голос у неї тут засмучений, чи не так?

— Ні, я… Не знаю. Вона говорила як завжди. Іноді Нел була щаслива, іноді сумна, іноді сердита, не раз була п’яна… це нічого не означало. Ви її не знаєте.

— А інші її дзвінки? — тепер уже суворо спитав він. — Ще маєте ті повідомлення?

У мене були не всі, але він послухав ті, які були, і його рука стискала мій телефон так міцно, що кісточки його пальців побіліли. Коли він закінчив, то передав телефон назад мені.

— Не видаляйте їх. Можливо, нам доведеться знову прослухати їх.

Він відсунув стілець і встав на ноги, і я пішла за ним у передпокій.

Біля дверей він розвернувся до мене обличчям.

— Маю сказати, — промовив він, — що мені вельми дивно, що ви не відповіли їй. Що ви не намагалися з’ясувати, чому їй потрібно поговорити з вами так терміново.

— Я думала, що вона просто хотіла уваги, — сказала я тихо, і він відвернувся.

Тільки після того, як він зачинив за собою двері, я згадала. Я вибігла слідом за ним.

— Детективе Таунсенде! — крикнула я, — у неї був браслет. Браслет моєї матері. Нел носила його. Ви знайшли його?

Він похитав головою, озирнувшись до мене.

— Ми не знайшли нічого, ні. Ліна розповіла сержанту Морґан, що Нел носила його часто, але не щодня. Однак, — продовжував він, опускаючи голову, — я вважаю, тут важко сказати.