Розділ «Борва мечів»

— Приберіть це брехло з моїх очей! — наказала Дані.

«Не можна плакати. Не можна. Якщо я заплачу, то пробачу його.»

Могутній Бельвас ухопив пана Джорага за плече і потягнув геть. Коли Дані озирнулася, то побачила, що лицар іде, ніби п’яний — запинається на кожному кроці й ледве пересуває ноги. Вона знову відвернулася і вже не озиралася, поки не почула, як відчинилися і зачинилися двері, а тоді опустилася на свою лаву. «Отже, його більше нема. Немає матері й батька, немає братів, пана Вілема Даррі, Дрого — мого сонця-та-зорь, нема його сина, померлого в моєму лоні, а тепер нема і пана Джорага…»

— Світла цариця має лагідне серце, — промуркотів Дааріо крізь рясні лілові вуса, — проте отой мугир є небезпечнішим за усіх Ознаків та Меро, сплавлених у одного.

Його дужі руки пестили руків’я двох клинків на двох стегнах — однакових золотих голих жінок.

— Вашій преосяйності не треба навіть і слова казати. Лишень кивніть трошки-трошечки, і ваш Дааріо принесе вам його бридку голову.

— Дайте йому спокій. Терези прийшли до рівноваги. Хай їде додому.

Дані уявила собі Джорага серед старих покручених дубів та високих сосен, квітучих тернових кущів, сірих каменів з бородами моху, крихітних крижаних струмків на крутих схилах пагорбів. Подумки побачила, як він входить до палат, побудованих з товстелезних колод… де коло вогню сплять собаки, де у димному повітрі висять густі пахощі м’яса та медовухи.

— Прийом закінчено! — оголосила вона своїй старшині.

І ледве не кинулася бігти нагору широкими мармуровими сходами. У опочивальні Іррі допомогла їй скинути двірський одяг і вдягти більш зручний: мішкуваті вовняні штани, простору повстяну сорочку, мальованого дотракійського лейбика.

— Та ви тремтите, халісі! — мовила дівчина з коліна, зав’язуючи ремені на Даніних сандалях.

— Мені холодно, — збрехала Дані. — Принеси книжку, що я читала минулого вечора.

Вона хотіла загубитися у словах, у інших часах та місцях. Товста книга, переплетена у шкіру, містила повно пісень та переказів з усіх країв Семицарства. Правду кажучи, то були перекази для дітей — надто прості та перебільшені, щоб бути правдивими. Усі звитяжці там були високі та прекрасні на вроду, а зрадники легко упізнавалися за лукаво скошеними, біготливими очима. І все ж Дані любила ці перекази; минулого вечора вона читала про трьох принцес у червоному замку, зачинених там королем за гріх надмірної краси.

Коли служниця принесла книжку, Дані без клопоту знайшла сторінку, де читала. Але даремно: скоро вона зрозуміла, що перечитує один і той самий уривок півдесятка разів, навіть не тямлячи, навіщо. «Пан Джораг подарував мені цю книжку на весілля. Того дня, коли я одружилася з халом Дрого. Дааріо мав рацію — дарма я його вигнала. Треба було або стратити, або лишити при собі.» Вона гралася у царицю і королеву, а почувалася маленькою переляканою дівчинкою. «Візерис часто казав, яка я дурепа. Чи такий вже божевільний він був насправді?» Дані захряснула книжку. Якщо забажає, вона ще зможе прикликати пана Джорага назад. Або надіслати Дааріо його вбити.

Дані утекла від важкого вибору на терасу. Там Раегал спав коло водойми, вигріваючи на сонці зелено-спижеві кільця. Дрогон сидів нагорі піраміди, де раніше стояла страшенна спижева гарпія, доки Дані не наказала її скинути. Забачивши Дані, дракон випростав крила і заревів. Візеріона ніде не було видно, та коли вона пішла до огорожі тераси і роздивилася обрій, то побачила удалині над річкою помахи блідих крил. «Полює. Щодалі сміливішає… та й двійко інших теж.» І все-таки вона непокоїлася, коли дракони літали надто далеко. «Одного дня хтось із них може не повернутися» — майнула в Дані раптова думка.

— Перепрошую вашу милість?

Вона обернулася і побачила позаду себе пана Барістана.

— Чого вам іще треба, пане лицарю? Я вас пожаліла, узяла на службу… тепер дайте мені трохи спокою!

— Благаю вашу милість дарувати мені, лишень… ви тепер знаєте, хто я… — Старий вагався. — Лицар Королегвардії знаходиться у присутності найяснішої особи вдень і вночі. З цієї причини обітниці вимагають від нас берегти таємниці короля так само, як його життя. Але таємниці вашого батька за правом тепер належать вам, разом із його престолом, і тому… я подумав, ваша милість можуть мати до мене запитання.

«Запитання?!» Вона мала їх сто, тисячу, десять тисяч. То чому ж не могла придумати жодного?