Розділ «Борва мечів»

— Не знайшли, мосьпане, — блимнув очима Пицель. — Бо ви її використали усю до краплі задля згуби найшляхетнішої дитини, яку боги посилали ходити цією благословенною землею.

Тиріонів гнів затьмарив йому здоровий глузд.

— Джофрі був жорстокий, дурний і божевільний, але я його не вбивав! Рубайте мені голову, коли хочте — але до смерті мого небожа я рук не докладав!

— Мовчати! — вигукнув князь Тайвин. — Попереджаю втретє і востаннє. Наступного разу тобі заб’ють цурку до рота і закують у кайдани.

Після Пицеля свідки пішли суцільною річкою — нескінченною, втомною, велемовною. Пани та панії, шляхетні лицарі, найвельможніші та не надто родовиті — усі вони були на весільному бенкеті, усі бачили, як Джофрі удавився, як його обличчя зчорніло, наче дорнійська слива. Князь Рожвин, князь Кельтигар, пан Флемент Бракс чули, як Тиріон погрожував королю. Двоє служників, мартопляс, князь Гиліс, пан Гобер Рожвин, пан Пилип Підбор бачили, як він наповнював весільну чару. Пані Добромир присягнулася, що бачила, як карлик щось кидав у вино короля, поки Джоф і Маргерія різали пиріг. Старий Естермонт, юний Пекледон, співець Гальєн з Кия, зброєносці Морос та Джофос Слинт розповіли, як Тиріон підняв келиха, поки Джофрі помирав, і вилив на підлогу рештки отруйного вина.

«Коли я встиг нажити собі стільки ворогів?» Пані Добромир була йому зовсім чужа і незнайома; Тиріонові аж стало цікаво, чи вона сліпа, а чи підкуплена. Дяка, хоч Гальєн з Кия не поклав свою розповідь на музику, бо інакше довелося б слухати рівно сімдесят сім семиклятих віршів.

Коли того вечора після вечері до Тиріона зайшов дядько, то розмовляв із ним холодно і відчужено. «Він тепер теж думає на мене.»

— Ти маєш свідків для суду? — запитав його пан Кеван.

— Та не те щоб… ні, жодного. Якщо ви раптом не знайшли мою дружину.

Дядько захитав головою.

— Здається, суд звертає для тебе не на добро.

— Та невже? Гадаєте? А я й не помітив. — Тиріон помацав рубця на обличчі. — До речі, Варис чомусь не прийшов.

— І не прийде. На ранок він свідчитиме проти тебе.

«Чарівно.»

— Зрозуміло. — Тиріон посовався у кріслі. — Мені ось що цікаво, дядечку. Ви завжди були людиною справедливою, похапцем не судили. Що переконало вас у моїй вині?

— Навіщо красти Пицелеві отрути, якщо не на те, щоб ними скористатися? — відверто запитав пан Кеван. — Ще й пані Добромир бачила…

— Нічого вона не бачила! Бо не було там чого бачити! Але як я це доведу? Як мені довести бодай щось, сидячи отут прикутим дупою до крісла?

— То може, настав час зізнатися?

Навіть крізь товсті кам’яні стіни Червоного Дитинця Тиріон почув рівний шурхіт дощу.

— Перепрошую, пане дядечку? Можу присягнутися, ви щойно заохотили мене зізнатися у злочині.