Розділ «Борва мечів»

— Врятую, якщо ви полізете. А якщо ні — то я приніс смерть нам обом.

«Це він» — подумала Санса. — «Це він убив Джофрі.» Тепер вона мусила лізти — не лише задля себе самої, а й задля нього.

— Ідіть першим, добрий лицарю.

Якщо йому судилося впасти, вона принаймні не хотіла, щоб він злетів їй на голову та зіпхнув зі скелі їх обох.

— Як забажаєте, люба пані.

Він подарував їй слинявий поцілунок у щоку, незграбно перекинув ноги через скелясту сходинку і совав ними там, доки не знайшов опору.

— Зараз я трохи злізу, а тоді рушайте ви. То ви полізете? Справді? Присягніться мені!

— Полізу, — пообіцяла вона.

Пан Донтос зник. Санса чула, як він пирхає, злізаючи скелею донизу, і рахувала удари дзвона удалині. На десятому вона спустила ноги за край скелі та понишпорила носаками ніг, доки не знайшла сходинку. Мур замку тяжко нависав над головою; на якусь мить їй страшенно закортіло витягти себе нагору і втекти до своїх теплих помешкань у Кухарській Вежі. «Не втрачай хоробрості» — наказала вона собі. — «Будь мужньою, як панни з пісень.»

Дивитися униз Санса не наважувалася; вона старанно витріщалася на скельну стінку, ретельно перевіряючи, як стоїть нога на сходинці, перш ніж шукати наступну. Камінь був грубий і холодний; іноді вона відчувала, як ковзають пальці, та й зарубки для рук розташувалися не так рівномірно, як бажалося. А дзвони все не змовкали. Не встигла Санса долізти й до середини, як руки їй навіжено затремтіли — вона вже вирішила, що зараз упаде. «Ще крок» — казала собі Санса, — «ще одненький крок. Треба рухатися. Якщо зупинишся, то ніколи не зрушиш знову, і ранок застигне тебе прилиплою до скелі, заціпенілою зі страху. Ще крок, а потім ще один.»

Земля з’явилася під ногами так зненацька, що Санса запнулася і впала; серце шалено колотилося у грудях. Коли вона перекотилася на спину і зиркнула туди, звідки прийшла, то відчула запаморочення і вчепилася пальцями у землю. «Я впоралася! Я не впала! Я спустилася аж звідти, і тепер поїду додому.»

Пан Донтос рвучко підняв її на ноги.

— Сюди-осьдечки, будьте ласкаві. Тихо, тихо, не кажіть ані слова.

Він тримався якнайближче до суцільних чорних тіней, що густо лежали під скелями. На щастя, йти довелося недалеко — сажнів за двадцять униз річкою в невеличкій скедії сидів чоловік, майже схований рештками великої галери, яка тут викинулася на берег і згоріла. Донтос зашкандибав до нього, відсапуючись.

— Озвел? — спитав лицар-блазень.

— Не треба імен, — відказав чоловік. — Сідайте у човен.

Він сидів на веслах, зігнувшись — довготелесий кощавий старий з довгим білим волоссям і великим гачкуватим носом, з очима, схованими у тіні каптура.

— Сідайте, швидко! — пробурмотів він. — Час уже рушати.

Вони всілися, старий у каптурі опустив весла у воду і наліг спиною, виводячи скедію на річковий плин. Позаду не замовкали дзвони — виспівували про смерть короля-хлопчака. Темна річка без жодного іншого човна належала їм.

Неквапними, сильними, рівними ударами весел старий прокладав шлях униз течією повз потонулі галери, поламані щогли, спалені короби, розірвані вітрила. Кочети весел були замотані ганчір’ям і не видавали ані звуку. Понад водою плив туман. Санса побачила нагорі зубаті верхівки однієї з Бісових коливоротних веж, але великий ланцюг був опущений у воду, і вони без затримки подолали місце, де живцем горіли тисячі людей. Берег віддалявся, туман густішав, калатання дзвонів губилося удалині. Нарешті навіть вогні міста зникли далеко позаду. Човен плив Чорноводою затокою, світ звузився до темної води, летючого туману і мовчазного зігнутого весляра.