Розділ «Борва мечів»

Ігритту він побачив на латці старого снігу під Воєводською Баштою. Між грудей у неї стирчала стріла. Крижана паморозь лягла їй на обличчя, і в місячному сяйві здавалося, наче на дівчині вдягнена мерехтлива срібна личина.

Джон побачив, що стріла чорна, з пір’ям білої качки. «Не моя» — сказав він собі, — «щастя, що не одна з моїх.» Але почувався саме так, ніби стріла дістана була його рукою з його ж сагайдака.

Коли він став біля неї на коліна у сніг, вона розплющила очі.

— Джоне Сніговію, — прошепотіла вона дуже тихо. Стріла, певніше за все, простромила їй легеню. — Оце вже справжній замок? Не сторожова вежа?

— Це справжній замок. — Джон узяв її за руку.

— Добре, — прошепотіла вона. — Я хотіла побачити справжній замок, перш ніж…

— Ти побачиш іще сто замків, — пообіцяв він. — Битву закінчено. Маестер Аемон подбає про тебе.

Джон торкнувся її волосся.

— Адже ти поцілована вогнем, хіба забула? Щаслива. Однією стрілою тебе не вбити. Аемон витягне стрілу, залатає дірку і дасть макового молочка від болю.

Вона лише всміхнулася.

— Пригадуєш ту печеру? Треба було нам лишитися у ній назавжди. Я ж казала.

— Ми повернемося туди, — відповів він. — Ти не помреш, Ігритто. Не помреш!

Ігритта поклала йому долоню на щоку.

— Ти… Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошелестіла вона, помираючи.

Бран IV

— Пхе, ще один порожній замок, — мовила Мейра Троск, роздивляючись розсипи каміння, зруйновані будівлі та зарості бур’янів.

«Ні» — подумав Бран, — «це Ніч-Кром, де кінчається світ». У горах він тільки й думав про те, коли вже досягне Стіни й зустріне триокого гайворона. Та зараз тут, на Стіні, його серце почало повнитися страхами. Сон, який він бачив… чи радше, сон, який бачив Літо… «Ні, не можна думати про той сон.» Він навіть Троскам не сказав, хоча Мейра сама відчула, що з ним щось коїться. Якщо ніколи не говорити про той сон, то може, він зникне з пам’яті. І тоді нічого не станеться, і Робб та Сірий Вітер знову…

— Ходор!

Ходор переніс із ноги на ногу власну вагу, а заразом і Бранову. Навіть Ходор утомився, бо ж ішли вони вже багато годин поспіль. «Добре, хоч не боїться.» Сам Бран цього місця боявся — а чи не більше боявся зізнатися Троскам. «Я ж принц півночі, я Старк на Зимосічі, я майже дорослий і мушу бути хоробрим, як Робб.»

Йоджен зиркнув на нього вгору своїми тьмано-зеленими очима.