Розділ «Борва мечів»

— Тут є привиди, — мовив Бран. Ходор уже чув перекази про них, але Йоджен міг і не чути. — Стародавні привиди, від часів перед Старим Королем, навіть перед Аегоном Драконом. То були сімдесят дев’ять утікачів, які пішли на південь і зробилися розбійниками. Один був наймолодшим сином князя Ризвеля, і тому, коли втікачі досягли курганних полів, вони стали шукати схованки у його замку. Але Ризвель наказав їх схопити і повернути до Ніч-Крому. Князь-воєвода Нічної Варти звелів вирубати у верхівці Стіни ями, поставити туди втікачів і замурувати їх у кризі живцем — зі списами, мечами та рогами, обличчями на північ. Відтоді їх стали прозивати «сімдесятьма дев’ятьма вартовими» — вони кинули свою варту за життя, але у смерті мусять стояти її вічно. Багато років по тому, коли старий князь Ризвель лежав при смерті, він наказав привезти себе до Ніч-Крому, вдяг чорне і попросився стати на чати поруч із сином. Адже хоча він відіслав його на Стіну заради честі та обов’язку, але любити ніколи не припиняв, і тому схотів поділити з сином варту на віки віків.

Наступну половину дня вони блукали замком. Деякі з веж розвалилися, інші викликали острах своєю непевністю. Зате вони видерлися на дзвіницю (без жодного дзвона) і крукарню (без жодного крука). Під броварнею вони знайшли льох із величезними дубовими барилами. Коли Ходор по них постукав, вони порожньо загули. Знайшлася у замку і книгозбірня: полиці та кошики для сувоїв порозвалювалися, книжок не лишилося, зате усюди юрмилися пацюки. У вогкому, тьмяно освітленому підземеллі було вдосталь келій, аби тримати зо п’ять сотень бранців, та коли Бран ухопився за пруття іржавих ґратів, воно зламалося просто у нього в руці. Від великої трапезної лишилася одна стіна, лазня майже потонула у ґрунті; навчальний двір коло зброярні, де колись чорні братчики упрівали зі списами, щитами та мечами, захопила велетенська кущавина терену. Проте зброярня та кузня ще й досі стояли — хай місце сталевої зброї, міхів та ковадла у них зайняли щури, бруд і павутиння. Літо інколи чув звуки, до яких Бран лишався глухим, шкірив зуби невідомо на що, нашорошував хутро на карку. Але у полі зору не з’явилися ані Щур-Куховар, ані сімдесят дев’ять вартових, ані Скажений Сокирник. Бран відчув полегшення. «Може, це справді лише старий поруйнований замок.»

Коли повернулася Мейра, від сонця лишився широкий клинок світла над західними пагорбами.

— Що ти бачила? — запитав її Йоджен.

— Бачила страхолюдну пущу, — з жагою в голосі відповіла Мейра. — Дикі гори та пагорби, скільки сягає око, вкриті лісом, якого не торкалася сокира. Бачила, як грає сонячне сяйво на озері, як із заходу насуваються хмари. Бачила латки старого снігу і бурулі, довші за списи. Бачила навіть орла, що літав колом. Здається, він теж мене бачив, а я йому помахала.

— А чи бачила ти шлях донизу? — запитав Йоджен.

Мейра заперечливо струснула головою.

— Ні. Там лише гладкий крижаний стрімчак. Я б могла спуститися, якби мала добру мотузку і сокирку вирубувати приступки для рук, але…

— …але ми не зможемо, — скінчив за неї Йоджен.

— Не зможете, — погодилася його сестра. — Та чи певний ти, що саме це місце бачив уві сні? Може, ми прийшли не до того замку?

— До того. Це саме він. Тут є двері на той бік.

«Є» — подумав Бран, — «от лишень засипані каменем і заморожені кригою».

Поки сідало сонце, тіні веж видовжувалися, вітер дмухав дедалі різкіше, шурхотів у дворищах вихорами старого сухого листя. Пітьма, що потроху чорнішала, нагадала Бранові ще одну оповідку Старої Мамки — казку про Короля Ночі. То був тринадцятий очільник Нічної Варти, розповідала вона — воїн, який ніколи не знав страху.

— І то була найгірша його вада, — додавала вона, — бо страх повинен знати кожен.

Падіння його спричинила жінка — жінка, яку воєвода помітив з верхівки Стіни, зі шкірою білою, наче місяць, і очима, схожими на блакитні зірки. Не злякавшись нічого, він погнався за нею, зловив і пристрасно кохав, хоча шкіра її була холодна, як лід. І коли він віддав їй своє сім’я, то заразом віддав і душу.

Князь-воєвода привіз жінку до Ніч-Крому, проголосив її королевою, а себе королем, і якоюсь чудернацькою химороддю примусив присяжних братчиків до покори. Тринадцять років правили вони разом — Король Ночі та його труповида королева, доки Старк на Зимосічі та Джорамун з дичаків не з’єднали свої потуги, аби звільнити Варту від неволі. Після падіння Короля Ночі з’ясувалося, що він приносив жертви Іншим. Тоді всі літописи про нього знищили, і саме ім’я його заборонили згадувати на віки віків.

— Дехто каже, що він був із Болтонів, — завжди закінчувала Стара Мамка. — Дехто інший — що то був Магнар зі Скагосу, а хтось — що Умбер, Кремінець або Норей. Є і такі, що патякають, наче він походив із Дрівоступів, які правили на Ведмежому острові ще до появи залізняків. Та то все брехня. Король Ночі був Старк — брат короля, який здолав і скинув його владу.

Тоді вона щипала Бранового носа, щоб він ніколи цього не забував.

— Так, він був Старк Зимосіцький, і хтозна — може, його ім’я було Брандон, га? Може, він спав у цьому самому ліжку, в цій опочивальні.

«Оце вже ні» — думав Бран, — «але напевне ходив цим замком, де ми сьогодні ночуватимемо». Це йому зовсім не сподобалося. Стара Мамка розповідала, що Король Ночі удень був звичайною людиною, але вночі його сила правила нероздільно. «І ось настає ніч.»