Розділ «Борва мечів»

— Ходи потруси Дика за плече, — мовив він староградцеві, — бо ще битву проспить.

— Я боюся. — Обличчя Шовкуна стало моторошно біле, наче молоко.

— Вони теж.

Джон приставив костура до зубця і узяв до рук довгого лука. З силою зігнувши товстий та гладкий стрижень дорнійського тису, він накинув тятиву на зарубки.

— Не марнуй стріли, якщо не бачиш доброго влучного пострілу, — мовив Джон, коли Шовкун повернувся, збудивши Дика. — Ми тут маємо собі добрячий запас, та й він колись закінчиться. Аби перезарядити, ставай за зубець, не ховайся за опудало. Опудала зроблені з соломи, стріла шиє їх наскрізь.

Дикові Фолярду він не дав собі клопоту щось казати. Дик умів читати по губах, якщо мав досить світла, та найчастіше чхав на чужі слова; про луки ж і стріли він усе знав сам.

Їхня трійця зайняла місця з трьох боків круглої вежі. Джон повісив сагайдака на пояс та витяг стрілу. Вона була чорна, з сірим пір’ям. Накладаючи її на тятиву, він згадав слова, колись сказані Теоном Грейджоєм після полювання:

— Хай вепр пишається іклами, а ведмідь — пазурями. — І посміхнувся своєю звичною зверхньою посмішечкою. — А я кажу: нема нічого убивчішого на світі, ніж пір’я сірої гуски.

Джон у мисливстві не тямив і половини того, що Теон, але теж лука не цурався. Уздовж зброярні саме ковзали темні постаті, притискаючи спини до каменю, але він не досить добре їх бачив, щоб витрачати стрілу. Джон чув віддалені крики, бачив, як лучники на Сторож-Башті пускають стріли униз, але то був не його клопіт. Раптом за двадцять сажнів унизу від старої стайні відділилися три тіні; він ступив між зубців, підняв лука, напнув, повів за постаттю, що хутко бігла до своєї мети, зачекав…

Злітаючи з тятиви, стріла тихенько свиснула. За мить почувся скрик і стогін, і ось уже двором біжать, прискоривши крок, дві постаті. У Джона в руці вже була друга стріла. Та цього разу він поспішив і схибив, а поки наклав третю, постаті вже зникли. Він пошукав іншу ціль і знайшов аж чотири, що саме оббігали порожню шкаралупу Воєводиної Башти. Місячне сяйво блищало на їхніх списах та сокирах, а на круглих шкіряних щитах змальовані були всілякі страхітливі знаки: черепи та кістки, змії, ведмежі лапи, жахливі гемонські пики. «Вільний нарід» — зрозумів він. Тенни теж мали щити чорної вивареної шкіри зі спижевими облямівками та бляхами посередині, але їхні були прості, нічим не прикрашені, важчі за плетені з верболозу і розмальовані щити наскочників.

Джон відтягнув сіре гусяче пір’я до вуха, націлився і випустив стрілу, тоді наклав, натягнув, випустив ще одну. Перша прохромила щит із ведмежою лапою, друга — горлянку дичака. Той верескнув і впав. Ліворуч почулося низьке «тум!» Глухого Дика, а тоді ще одне — Шовкуна.

— Влучив! — хрипко скрикнув хлопець. — Поцілив одного в груди!

— То поціль іншого, — відповів Джон.

Тепер він не мусив вишукувати цілі, а лише вибирати кращі. Джон звалив дичацького лучника, поки той накладав стрілу на тятиву, потім надіслав іншу стрілу сокирникові, що рубав двері до Гардінової Вежі. Друга стріла не влучила, проте затремтіла у дубовій дошці просто перед дичаком, і той зразу роздумався та втік. Тієї миті Джон нарешті упізнав у ньому Чорного Чиряка. За пів-удару серця старий Мулій простромив йому ногу стрілою з даху Кремінного Куреня, і той поповз геть, лишаючи по собі криваву смугу. «Може, хоч тепер припинить скиглити про свого чиряка» — подумав Джон.

Коли його сагайдак спорожнів, він сходив по нового і став до іншої прогалини між зубцями поруч із Глухим Диком Фолярдом. Джон випускав по три стріли на кожну Дикову — така була перевага довгого лука. Щоправда, інші стрільці наполягали, що арбалетна стріла краще пробиває, але ж і перезаряджати арбалета — довше та незграбніше. Джон чув, як дичаки перегукуються один до одного; десь на заході засурмив ріг. Світ складався з місячного сяйва та тіней, час спливав у нескінченному повторенні самому собі «накладай-тягни-пускай». Дичацька стріла розірвала горло сусідньому солом’яному вартовому, та Джон ледве помітив. «Подаруйте мені один точний постріл по магнарові теннів» — молився він богам свого батька. Магнар був ворогом, якого він міг ненавидіти. — «Подаруйте мені Стира.»

Пальці німіли, великий був натертий до крові, але Джон накладав, тягнув і пускав. Око помітило якийсь спалах; він обернувся і побачив, що з дверей трапезної виривається вогонь. За мить запалала уся величезна, вибудувана в ощеп трапезна. Трипалий Гоб і його помічники з Кротовини сиділи безпечно нагорі Стіни, та все одно Джонові стало млосно у животі, наче його вдарили.

— Джоне! — заволав Глухий Дик своїм чудернацьким голосом. — Зброярня!

Джон побачив дичаків на її даху. Один тримав смолоскипа. Дик вигулькнув з прогалини між зубцями, аби узяти точний приціл, підсмикнув арбалета до плеча і з тумканням випустив стрілу по чоловікові зі смолоскипом, але схибив.

Стрілець унизу виявився влучнішим.

Фолярд не видав ані звуку, лише перекинувся уперед зі стіни. До дворища унизу було з півтора десятки сажнів. Джон почув глухий удар, визирнув з-за солом’яного вояка, намагаючись знайти очима, звідки прилетіла стріла. Стоп за десять від мертвого Дика Фолярда він помітив шкіряного щита, розкошланого кобеняка, шапку рясного рудого волосся. «Поцілована вогнем» — подумав він, — «щасливиця». Джон підняв лука, та пальці не хотіли розтискатися, і вона зникла так само миттєво, як з’явилася. Він крутнувся, лаючись, і натомість випустив стрілу по дичаках на даху зброярні. Але схибив і по них.