Розділ «Борва мечів»

— Мені зараз стане у пригоді кожен, хто знає, яким кінцем списа тицяти у дичаків.

— Гострим кінцем. — Джон пригадав, що колись казав таке своїй малій сестричці.

Нойє почухав щетину на підборідді.

— Може, і ти згодишся. Поставимо тебе на башті з луком. Але якщо ти відти звалишся, то не біжи до мене зі сльозами, бо приб’ю власноруч.

Джон дивився, як королівський гостинець біжить на південь крізь бурі кам’янисті рівнини, поміж вітристих пагорбів. Магнар мав прибути цим шляхом ще до заходу сонця, а за ним зі списами та сокирами у руках, зі спижевими щитами за спинами крокуватимуть його тенни. «З ними прийдуть Григ-Козоріг, Кворт, Чиряк і решта. А серед тієї решти — Ігритта.» Дичаки ніколи не були йому друзями, він не дозволив їм стати йому друзями, але ж вона…

Джон відчував, як смикає болем те саме місце у стегні, де його плоть прохромила її стріла. Він пам’ятав і очі старого, і чорну кров, яка ринула з його горлянки, коли над головою вдарив грім. Але краще за все він пам’ятав печеру, її оголене тіло у світлі смолоскипа, смак її вуст, що відкривалися йому назустріч. «Не потикайся сюди, Ігритто. Тікай на південь, никай зеленими землями, ховайся у одній з тих сторожових веж, які ти так уподобала. Тут ти не знайдеш нічого, крім смерті.»

На тому боці двору, на даху старого Кремінного Куреня, один із лучників розв’язав штани і почав сцяти між зубців стіни. «Мулій» — упізнав Джон його засмальцьоване біляво-руде волосся. На інших дахах та верхівках веж також виднілися вояки у чорних кобеняках, але кожні дев’ятеро з десяти були зроблені з соломи.

— Вартові опудала, — назвав їх Донал Нойє. — Хай лякають дичаків, як тих ґав на городах.

«От лишень ґави тут ми» — розмірковував Джон, — «і налякані чи не більше за них». Та як їх не називай, а вигадав поставити солом’яних вояків маестер Аемон. У коморах лежало більше штанів, сорочок, жупанів та кобеняків, ніж Варта мала людей. То чому б не набити кілька сорочок соломою, не загорнути в кобеняки та не поставити на чати? Нойє прилаштував їх на усіх баштах і у половині вікон замку. Деякі навіть тримали списи або арбалети. Надія полягала в тому, щоб тенни побачили здалеку багато постатей та вирішили, що замок Чорний надто міцно захищено, аби на нього нападати.

Джон поділяв дах Король-Башти з шістьма опудалами та двома живими братчиками. Глухий Дик Фолярд сидів у прогалині між зубцями, неквапом чистив та змащував арбалета, щоб колесо оберталося якомога гладкіше. Хлопчина зі Старограду тинявся верхівкою, вовтузився з одягом солом’яних вартових. «Може, думає, що як поставити їх краще, то вони краще і битимуться. А може, від чекання біситься так само, як я.»

Хлопець казав, що йому вісімнадцять років — більше, ніж Джонові — та насправді був зелений, мов весняна трава. Кликали його Шовкуном, хоча вдягався він не у шовк, а у вовну, виварену шкіру та кольчугу — стрій Нічної Варти. Своє ім’я він отримав у бурдеї, де народився і виріс, із себе був гарненький, наче дівчина — мав темні очі, м’яку гладку шкіру та кучері, чорніші за крукове пір’я. Утім, за півроку в замку Чорному руки в нього загартувалися, і Нойє казав, що з арбалетом він показує певні успіхи. Аби ж він знайшов у собі досить мужності стати лицем до лиця з тим, що на них насувалося…

Підпираючись костуром, Джон зашкутильгав верхівкою башти. Король-Башта не була в замку найвища — ця честь належала високому і тонкому Спису, який потроху осипався, а за словами Отела Ярвика, міг і зовсім завалитися будь-якої миті. Не була Король-Башта і найміцнішою — твердішим горішком вважалася Сторож-Башта обіч королівського гостинця. Втім, і Король-Башта була досить висока, міцна, добре розташована коло Стіни, стерегла відразу і браму на північ, і підніжжя дерев’яних сходів.

Коли Джон уперше побачив замок Чорний на власні очі, то здивувався, який це дурень побудував фортецю без стін. Як її можна захистити?

— Не можна, — відказав йому дядько. — В тому-то і справа. Нічна Варта обітує не лізти у чвари королівств. Але протягом століть один чи інший князь-воєвода, пихатий або марнославний понад усякий розум, час від часу нехтував обітницями і мало не приводив Варту до загибелі. Князь-воєвода Рунцель Вишестраж намагався передати Нічну Варту в спадок своєму байстрюкові. Князь-воєвода Родрік Кремінець прагнув зробитися Королем-за-Стіною. Трістан Мулл, Навіжений Марк Рядигір, Робін Схил… чи знаєш ти, що шість століть тому воєводи у Сніг-Брамі та Ніч-Кромі розпочали війну один проти одного? Коли князь-воєвода спробував їх замирити, вони з’єднали свої сили та вбили його. Тоді мусив утрутитися Старк на Зимосічі… який забрав обидві їхні голови, і то без клопоту, бо їхні твердині неможливо було захистити з півдня. Перед Джеором Мормонтом Нічна Варта мала дев’ятсот і дев’яносто шість князів-воєвод, більшість із яких були люди мужності та честі… проте ми бачили на чолі Варти і боягузів, і дурнів, і свавільників, і геть божевільних. Варта вціліла лише тому, що князі та королі Семицарства і всіх панств, які йому передували, знали одне: ми не становимо для них загрози, хто б не стояв на чолі. Єдиний наш ворог — на півночі, а на півночі стоїть Стіна.

«От лишень зараз той ворог подолав Стіну та іде з півдня» — розмірковував Джон, — «а князі та королі Семицарства геть про нас забули. Ми опинилися між молотом та ковадлом». Без муру замок Чорний не можна було втримати, і Донал Нойє це розумів незгірш усіх інших.

— Та який їм зиск із нашого замку, — казав зброяр своїй крихітній залозі. — Кухня, трапезна, стайня, ба навіть башти… хай забирають собі усе. Ми спорожнимо зброярню, перенесемо запаси, які зможемо, нагору Стіни і станемо до оборони навколо брами.

І ось нарешті замок Чорний отримав якусь подобу муру. Братчики поставили півколом вал заввишки півтора сажні з барил цвяхів та солонини, скринь усякого краму, сувоїв чорного полотна, тесаних колод, пиляних дощок та брусів, загартованих у вогні кілків, безлічі лантухів збіжжя. Грубе укріплення оточувало два найважливіших для оборони місця у замку: браму на північ та підніжжя великих дерев’яних сходів, які п’яною звивистою блискавкою видиралися Стіною нагору, спираючись на величезні бруси з цілих стовбурів дерев, глибоко забитих у кригу.

Джон побачив, що кілька останніх «кротів» із Кротовини ще долали довгий підйом, а їх підганяло кілька чорних братчиків. Грен ніс на руках маленького хлопчика, Пип двома прогонами нижче підставляв плече немічному старому. Найстаріші селяни ще чекали унизу на кліть, яка саме спускалася. Джон побачив матір, що несла на кожній руці по дитині; третій хлопчик біг за нею сходами. Двома сотнями стоп вище від них стояли на сходовому майданчику Лазурова Сю і Панна Меліана (котра, за словами подруг, дозволяла чоловікам таке, що шляхетній панні й на думку не спаде) і видивлялися на південь. Дим вони бачили краще за нього, це вже напевне. Джон непокоївся про мешканців села, які вирішили не тікати. Таких завжди набиралося кількоро. Надто вперті, надто дурні або надто відважні, щоб тікати — вони мусили обирати між битися, ховатися або схилити коліна. В кожному разі, їм лишилася тільки слабка, майже примарна надія порятуватися милосердям або недбалістю теннів.

«Якби ж самим напасти на них просто на гостинці. Маючи п’ятдесят розвідників верхи на конях, ми б порубали їх на шматки.» Та вони не мали ані п’ятдесяти вершників, ані хоча б половини потрібних коней. Залога не повернулася, і не було жодного способу дізнатися, ані де вони, ані чи досягли їх ті гінці, яких вислав Донал Нойє.

«Тепер ми тут залога» — сказав собі Джон. — «Хоч смійся, хоч плач.» Братчики, яких Бовен Марш лишив у замку, були або старі, або каліки, або зелені хлопчаки, як і казав Донал Нойє. Джон бачив, як одні борюкалися з діжками на сходах, а інші стояли на валі: старий Барило, дебелий, але вайлуватий; Зайвий Чобіт, що спритно шкандибав на своїй різьбленій дерев’яній нозі; пришелепкуватий Лехко, що уявляв себе Флоріаном-Дурнем відродженим; Дулька-Дорнієць, Рудий Алин з Рожегаю, Молодий Генлі (добряче за п’ятдесят), Старий Генлі (добряче за сімдесят), Гал Волохатий, Плямистий Баш із Дівоставу. Двоє чи троє побачили, як Джон роздивляється їх з верхівки Король-Башти, і замахали до нього. Інші відвернули очі. «Досі вважають мене за перевертня.» То був гіркий трунок з рук братів по Варті, та Джон їх не винуватив. Адже він був байстрюк, а всі знають, що байстрюки норовом зрадливі та легковажні, бо вродилися від грішної хіті та обману. Та й сам він примудрився наробити собі у замку Чорному не менше ворогів, ніж друзів. Узяти хоча б Раста. Колись Джон погрожував, що Привид вирве тому горлянку, якщо він не припинить мучити Семвела Тарлі. А Раст такого не забував. Зараз він граблями згрібав сухе листя у великі купи під сходами, та час від часу зупинявся і дарував Джонові хижий погляд.