Розділ «Борва мечів»

Робб зустрів докір з королівською гідністю.

— Знаю, жодні слова не зарадять справі. Але я прийшов сюди, щоб скласти вибачення за образи, завдані вашому шляхетному домові, та покірно прохати вашу князівську вельможність зглянутися на вашого короля.

— Вибачення, хе-хе. Пригадую, ви таки обіцяли їх скласти. Я старий, але таких речей не забуваю. Пам’ятаю, можна сказати, краще за деяких королів. Молоді — вони про все забувають, щойно побачать гарненьке личко та пару пружних цицьок, хіба ні? Та я теж був такий самий. Хтось скаже, що я й досі такий, хе-хе. Та вони помиляються, як помилилися ви. Все ж ви прийшли до мене залагодити справу. Гаразд, гаразд, але образили ви не мене, а моїх дівчаток — то саме їх ваша милість і мають просити про вибачення. Моїх юних дів — онде вони стоять. Погляньте, роздивіться.

Він майнув пальцями, зграйка дівоцтва відокремилася від стін і хутко вишикувалася перед помостом. Дзвоник теж почав був підводитися, весело теленькаючи дзвіночками, та пані Фрей прожогом ухопила недоумка за рукав і смикнула на місце.

Князь Вальдер почав називати імена.

— Моя донька Арвин, — вказав він на дівчинку років чотирнадцяти. — Ширея, наймолодша шлюбна дочка. Амі та Маріанна — онуки. Амі я видав за пана Баша з Семиструм’я, та Гора вбив того бовдура, і я отримав дочку назад. Оце Серсея, але ми її кличемо Бджілкою, бо її мати була з Чмеликів. Осьо ще онуки. Одна — Вальда, інші… теж якось звуться…

— Я — Мерія, пане дідусю, — мовила наступна дівчинка.

— Ти балакуче створіння, оце вже напевне. За Балакучкою — моя донька Тита. Потім ще Вальда. Аликс, Маріса… ти Маріса чи ні? Так я і думав. Вона не завжди буде лиса — то їй маестер зголив волосся, але божиться, що відросте. Оці близнючки — Серра та Сарра.

На одну з найменших дівчаток він примружився і запитав:

— А ти ще одна Вальда, абощо?

Дівчинці було, мабуть, роки з чотири, не більше. Вона чемно присіла і відповіла:

— Я Вальда пана Аемона Водоглая, пане пладідусю.

— Ого, ти вже розмовляєш? Та байдуже. Що ти можеш сказати розумного? Твій батько завжди молов самі дурниці. До того ж він — байстрюцький син, хе-хе. Ходи звідси геть, тут місце самим лише Фреям. Королю-на-Півночі байдуже до нешлюбних виплодків.

Князь Вальдер скосив очі на Робба. Дзвоник схилив голову і зателенькав.

— Осьо вони усі, мої юні діви. Хоча ні, одна вже удовиця. Та деякі навіть люблять уже пробитих жінок. А ви ж могли б узяти собі будь-яку, аби забажали.

— Я б не знайшов у собі сили обрати якусь одну, пане князю, — ретельно добираючи ввічливі слова, мовив Робб. — Всі ваші дівчата надзвичайно гарні та чарівні.

Князь Вальдер пирхнув.

— А ще кажуть, це в мене очі погані! Гаразд, погоджуся, тут є кількоро не конче бридких. Решта… нехай, байдуже. Король-на-Півночі їх однак не схотів, хе-хе. То що ви, далебі, хотіли їм сказати?

— Ласкаві та шляхетні панни. — Робб виглядав відчайдушно збентеженим, але ж давно знав, що ця мить мусить настати, і зустрів її без вагань. — Усі чоловіки мають дотримуватися свого слова, а королі — понад усіх інших. Я склав обітницю одружитися з однією з вас. І порушив цю обітницю. Вину за те я не покладаю на жодну з вас. Я вчинив так не тому, що хотів вас образити, а лише тому, що покохав іншу. Знаю, що жодні слова не зарадять справі, та все ж я прийшов до вас, аби сумирно прохати про вибачення, і заради того, щоб Фреї на Переїзді та Старки на Зимосічі знову з’єдналися у непорушній дружбі.

Менші дівчатка неспокійно совалися на місці. Їхні старші сестри чекали, що накаже князь Вальдер на своєму чорному дубовому престолі. Дзвоник хитався туди-назад, вителенькуючи дзвіночками на комірі та короні.