Розділ «Борва мечів»

— От і добре, — нарешті мовив князь на Переїзді. — Ви гарно усе сказали, ваша милосте. «Жодні слова не зарадять справі», хе-хе. Добре сказано, дуже влучно. Сподіваюся, на весільній учті ви не відмовитеся станцювати з моїми доньками. Потіште серце старого, хе-хе.

Він захитав зморшкуватою рожевою головою майже так, як його недоумкуватий онук, лише без дзвіночків.

— А ось і вона, князю Едмуре. Моя донька Рослін, моя найкоштовніша маленька квіточка, хе-хе.

Пан Бенфрей привів її до палати. Вони були схожі один на одного так, що кожен би відразу впізнав брата і сестру, а за віком мали бути дітьми шостої пані Фрей. Кетлін пригадала, що та дружина походила з дому Росбі.

Для свого віку Рослін була невеличка, шкірою біла, наче щойно вийшла з молочної купелі. Обличчям вона була дуже гарненька — маленьке підборіддячко, невеличкий носик, великі карі очі. Густе брунатне волосся спадало вільними хвилями до стану такого тонкого, що Едмур міг би охопити його долонями. Під мереживним передом блакитної сукні випиналися не надто великі, але круглі та принадні груди.

— Ваша милосте. — Дівчина стала на коліна. — Князю Едмуре. Сподіваюся, ви не розчарувалися.

«Де ж пак, розчарувався він» — подумала Кетлін. Обличчя брата аж запашіло з раптових радощів, коли він побачив юну Рослін.

— Ви вже зараз утіха мого серця, ясна панно, — мовив Едмур. — І лишитеся нею до кінця життя.

Рослін мала між двох передніх зубів невеличку щілинку, від якої трохи соромилася посміхатися. Та ця маленька вада робила її ще звабливішою. «Гарненька» — подумала Кетлін, — «але тендітна. Та не диво — вона ж бо з Росбі.» Жінки з дому Росбі не славилися міццю та здоров’ям. Кетлін охоче б віддала перевагу котрійсь зі старших дівчат у палаті — дочок чи онучок, вона не запам’ятала напевне, але на обличчях у них лежала печатка Кракеголів. Третя дружина князя Вальдера походила саме з цього дому. «Широкі стегна — плодити дітей, великі груди — годувати, сильні руки — на собі носити. Кракеголи — дебела порода, з міцними кістками та дужими м’язами.»

— Пан князь дуже добрі, — відповіла панна Рослін Едмурові.

— А панна князівна дуже гарні. — Едмур узяв наречену за руку і підняв на ноги. — Але чому ви плачете?

— З радощів, — відповіла Рослін. — Я плачу з радощів, ласкавий пане князю.

— Та годі вже! — устряг князь Вальдер. — Наплачетеся і нашепочетеся досхочу після весілля, хе-хе. Ану, Бенфрею, відведи сестру до її опочивальні, хай готується до свого свята. І до найкращої його частини, хе-хе — до постілювання. Його усі люблять, хе-хе, як інакше.

Його беззубі вуста жували, прицмокували, хапали повітря.

— Гратиме музика, багато солодкої музики, вино литиметься рікою, хе-хе, ой, потече червона річенька, і ми залагодимо усі образи. А зараз ви стомилися, змокли під дощем, та й підлогу мені заляпали. Ходіть до вогню, до гарячого вина з прянощами, до жарких купелей. Лотаре, супроводь-но гостей до їхніх покоїв.

— Мені треба перевести військо через річку, мосьпане, — мовив Робб.

— Та не заблукають! — вигукнув князь Вальдер. — Вони ж тут один раз переходили, хіба ні? Коли ви йшли з півночі на південь. Ви хотіли, щоб я вас пустив, і я вас пустив, а ви мені тоді наобіцяли зо три мішки… хе-хе, та гаразд, як хочте. Переводьте хоч кожного за руку, мені байдуже.

— Пане князю! — поспіхом згадала Кетлін. — Якби ж нам трохи попоїсти з дороги. Ми подолали багато верст під дощем.

Вальдер Фрей пожував, прицмокнув.

— Попоїсти, хе-хе. Паляницю, трошки сиру, кільце ковбаски, еге ж?