Розділ «Борва мечів»

— Не дозволю! — гарчав князь Рандил до своєї дружини. — Одного хлопця ти вже зіпсувала сльозавим септоновим нявканням. Хочеш зіпсувати другого?

Зиркнувши на Сема, князь мовив:

— Іди співай сестрам, якщо мовчати несила. А до мого сина не наближайся.

Йолин малюк заснув. Сем боявся за нього — він був такий крихітний і тихий, ба навіть імені ще не мав. Сем питав Йолю, чому так, а вона сказала, що коли дати дитині ім’я раніше двох років, то напевне зурочиш — адже стільки їх помирає зовсім малими.

Йоля сховала груди у хутро і мовила:

— Гарна пісенька, Семе. Ти так добре співаєш.

— Ой, чула б ти Дареона! Він має голос солодкий, наче мед.

— Найсолодший мед ми пили того дня, коли Крастер узяв мене за дружину. — Йоля глянула на Сема запитливо. — Але ж ти заспівав лише про шістьох богів, так? А Крастер розповідав, що ви, південці, вклоняєтеся сімом.

— Сімом, — погодився Сем, — тому і Седмиця. Та ніхто не хоче співати про Морока.

Обличчя Морока було обличчям самої смерті. Навіть згадувати про нього було незатишно.

— Треба нам щось попоїсти. Хоч на зуб кинути.

З харчів не лишилося майже нічого — хіба що кілька чорних ковбас, твердих, мов дерево. Сем відпиляв від ковбас кілька тоненьких шматочків для них обох; від зусилля йому аж руки заболіли, та голод спонукав не здаватися. Якщо жувати ті шматочки досить довго, вони пом’якшаться і тоді гарно смакуватимуть. Крастерові дружини присмачували їх часником.

Скінчивши трапезу, Сем вибачився і пішов надвір полегшити міхура та попорати кобилу. З півночі дмухав кусючий вітер, листя на деревах тріпотіло і шурхотіло — наче щось до нього промовляло. Аби конячка змогла попити, Семові довелося розбити тонку кірку льоду на струмку. «Краще, мабуть, забрати її до хати.» Він не хотів прокинутися на світанку і знайти кобилу замерзлою на смерть. «Але Йоля піде уперед навіть і тоді.» Дівчина була дуже смілива, не те що він. Сем дуже хотів би знати, що йому з нею робити у замку Чорному. Вона повторювала, що може стати йому дружиною, хай лишень скаже слово. Але ж чорні братчики не брали собі дружин. А ще він був роду Тарлі на Рогошпилі — надто вельможного, щоб одружуватися з дичаками. «Треба щось придумати. Та нехай, зачекаємо. Аби лише досягти Стіни живими, а далі вже якось буде.»

Привести кобилу до хати було легко, а от провести крізь двері — не дуже, та Сем уперся і переміг. Коли нарешті конячка зайшла всередину, Йоля вже куняла. Сем сплутав кобилці ноги у кутку, кинув ще дров у вогонь, зняв важкого кобеняка і поліз під купу хутра до дичацької дівчини. Його чималого кобеняка вистачало, аби укрити всіх трьох і зберегти тепло їхніх тіл.

Йоля пахкотіла молоком, часником, старим засмальцьованим хутром, та він уже звик — то були, як на Сема, добрі й затишні пахощі. Йому подобалося спати поруч із дівчиною — прокидалися спогади днів давно минулих, коли він поділяв величезне ліжко у Рогошпилі з двома зі своїх сестер. Та все скінчилося, коли князь Рандил вирішив, що Сем од того робиться м’якотілим, наче дівчинка. «А наче від спання у самотній холодній келії я став твердий та суворий.» Семові стало цікаво, що б сказав його батько, якби побачив зараз. «Я вбив одного з Інших, пане батьку» — почув він подумки власні слова. — «Заколов обсидіановим кинджалом на смерть, і тепер присяжні братчики кличуть мене Семом Смертяним.» Та навіть у його уяві князь Рандил тільки супив брови, не вірячи ані слову.

Тієї ночі Семові ввижалися дивні сни. Він був знову в Рогошпилі, в замку, але без батька. Тепер то був Семів замок. З ним поруч був Джон Сніговій, і князь-воєвода Мормонт, Старий Ведмідь, і Скорботний Ед, і Пип, і Ропух, і усі брати з Варти, але вбрані вони були у яскраві барви замість чорного строю. Сем сидів за високим столом і пригощав усіх трапезою: різав шмати печеного м’яса обіручним батьківським мечем Серцерубом. Стояли на столі й солодкі пироги, і медове вино, гості співали і танцювали, усім було тепло. Коли бенкет скінчився, Сем пішов спати, але не до панської опочивальні, де жили батько й мати, а до покою, що він колись ділив з сестрами. Та замість сестер у великому м’якому ліжку на нього чекала Йоля геть без нічого, крім великої кошлатої шкури, а з обох її грудей стікало молоко.

Сем прокинувся зненацька, охоплений холодом та жахом. Вогнище вигоріло і жевріло приском. Стояв такий холод, що аж саме повітря здавалося скрижанілим. У кутку іржала кобилка, хвицяла колоди задніми копитами. Йоля сиділа коло згаслого вогню, тримаючи дитину в обіймах. Сем сів, паморочний зі сну, пирхнув білою хмаркою подиху з рота. Довгий дім темнів тінями, чорними і ще чорнішими. Волосини на руках стали дибки.

«Нема тут нічого» — сказав він собі. — «Холодно, та й годі.»

Потім коло дверей ворухнулася одна з тіней. Дуже велика тінь.

«Це мені сниться» — заблагав Сем подумки. — «Хай це буде сон — нічне жахіття, від якого я ще не прокинувся. Він мертвий. Він же помер. Я бачив його смерть.»