Розділ «Борва мечів»

— В мене був один друг, який мріяв про драконів. Карлик. Він мені розповів, що…

— ДЖОНЕ СНІГОВІЮ! — Один із теннів зазирнув згори, суплячи брови. — Магнар хоче.

Джон подумав, що то, напевне, той самий тенн, який шукав його ззовні печери напередодні переходу через Стіну. Хоча певності не мав. Зіп’явшись на ноги, він рушив до корчми; Ігритта пішла разом із ним. На неї Стир завжди кривився, та щоразу, як намагався вигнати, вона йому нагадувала, що є вільною жінкою, а не колінкаркою, і ходить туди, куди забажає.

Магнар знайшовся під деревом, що росло просто з підлоги зруйнованої корчми. Перед комином, оточений кільцем дерев’яних списів та спижевих мечів, на колінах стояв бранець. Він бачив наближення Джона, та нічого не сказав. Дощ стікав стінами, лопотів на кількох останніх листках, що чіплялися до гілок дерева. З вогнища здіймався густий дим.

— Має померти, — мовив магнар Стир. — Роби, гайвороне.

Старий не сказав ані слова, лише дивився на Джона, що стояв між дичаків. Серед дощу та диму, при світлі тьмяного багаття старий не міг бачити, що під овечим кожухом Джон мав на собі чорний стрій. «Чи міг?»

Джон витяг Пазура з піхов. Дощ омив булат, від вогнища на гострий край упала тьмяна червона смужка. «Такий малий вогник, а коштує людині життя.» Він згадав слова Кворина Піврукого тієї ночі, коли вони помітили вогонь у Вискливому Пересуві. «Тут вогонь означає життя» — казав тоді Кворин, — «але може означати і смерть».

Те сталося у Мерзляках, у беззаконній пустці за Стіною. А тут був Дарунок — земля, захищена Нічною Вартою та владою Зимосічі. Тут людина повинна мати змогу розкласти вогонь, не боячись смерті.

— Чого вагаєшся? — запитав Стир. — Убий його, та й по тому.

Навіть тоді бранець не мовив ані слова. Міг би сказати: «Змилуйтеся», або «Ви забрали мого коня, гроші, харчі, подаруйте бодай життя!», або «Ні, благаю, я ж вам нічого не зробив!». Він міг би сказати тисячу різних слів, заплакати або закликати богів на допомогу. Та жодні слова б його не врятували, і мабуть, він сам це розумів. Тому старий навіть не розтулив рота, лише дивився на Джона — чи то мовчки благав про милість, чи наостанок перед смертю таврував виною.

«Не вагайся, хай чого від тебе вимагатимуть. Їдь із ними, їж із ними, бийся поруч із ними…» Але ж цей старий навіть не опирався. Йому не пощастило, тільки й того. Хто він такий, звідки, куди їхав на жалюгідному коні з запалою спиною… ніщо вже не важило.

«Він старий» — сказав собі Джон. — «Років п’ятдесят, а чи й шістдесят. Він прожив довше життя, ніж більшість людей. Тенни однак його вб’ють. Я не можу нічого сказати чи зробити, щоб порятувати йому життя.» Пазур здавався у руці важелезним, наче свинець, що й над головою не здіймеш. Чолов’яга витріщався на нього великими та чорними, наче колодязі, очима. «Я впаду в ті очі, та й потону.» Магнар теж дивився на Джона, і недовіра його відчувалася трохи не на смак. «Цей старий уже мертвий. Хай його доріже моя рука — чи не байдуже?» Лише один удар, швидкий та чистий. Пазур викувано з валірійського булату. «Як Лід.» Джон пригадав іншу смерть: утікач на колінах, голова котиться під ноги, яскрава кров на снігу… батьків меч, батькові слова, батькове обличчя…

— Годі вагатися, Джоне Сніговію, — закликала Ігритта. — Роби справу. Мусиш довести, що ти вже не ґава, а один з вільного народу.

— Вбивши старого, що сидів коло вогню?

— Орелл теж сидів коло вогню. А ти його зарізав, не вагаючись. — Вона витріщилася на нього важким поглядом. — Був би й мене убив, якби не помітив, що я жінка. А я ж навіть не сиділа, а спала собі.

— Тоді було інакше. Ви ж були воїни… вартували…

— Та вартували ж. А ви, ґави, не хотіли, щоб вас бачили. І ми зараз не хочемо. Все одне й те саме. Вбий його.

Він відвернувся спиною до старого і відповів:

— Ні.

Магнар підсунувся ближче — високий, холодний, небезпечний.