Розділ «Борва мечів»

— А коли моя потреба скінчиться, тоді що?

— Перепрошую вашу милість?

— Коли я виграю війну і візьму престол мого батька, мої лицарі вкладуть мечі до піхов і повернуться до своїх маєтків, дітей, дружин, матерів… до свого життя. Але ці євнухи не мають життя. Що я маю робити з вісьмома тисячами євнухів, коли скінчаться битви?

— З Неблазних виходять чудові охоронці та міські вартові, ваша милосте, — мовила Місандея. — Та й покупців не бракуватиме на таких чудово навчених і загартованих кров’ю вояків.

— Мені казали, що на Вестеросі не можна продати чи купити ані жінку, ані чоловіка.

— Покірно прошу вашу милість мені вибачити, але Неблазні — не чоловіки.

— Але ж якщо я їх продам, то чи зможу бути певна, що їх не кинуть проти мене? — доречно зауважила Дані. — Вони це зроблять? Вони підуть воювати проти мене, завдадуть мені болю та шкоди?

— Якщо накаже їхній новий господар. Вони не сумніваються у наказах, ваша милосте. Усі сумніви з них вибили. Вони лише підкоряються. — Дівчинку, вочевидь, щось непокоїло. — Коли ви… коли вони вам більше не знадобляться… ваша милість могли б наказати їм кинутися на мечі.

— І вони це вчинять? Навіть це?

— Так. — Голос Місандеї геть стишився. — Ваша милосте…

Дані стиснула їй руку.

— Але схоже, ти не хочеш, щоб я віддавала такий наказ. Чому? Хіба тобі не байдуже?

— Ся-одна не… я… ваша милосте…

— Кажи!

Дівчинка опустила очі.

— Троє з них, ваша милосте, колись були моїми братами.

«Сподіваюся, твої брати такі ж меткі на розум і хоробрі серцем, як ти.» Дані знову відкинулася на подушку і дозволила собі востаннє безтурботно попливти у ношах назад до «Балеріона». «І до Дрогона.» Вуста її похмуро скривилися.

Наступна ніч була довга, темна і вітриста. Дані, як завше, погодувала драконів, але сама їсти нічого не змогла. Вона трохи поплакала на самоті у бесіді, потім висушила сльози, щоб знову посперечатися з Гролео.

— Магістрата Іліріо тут немає, — мусила вона йому нагадати, — а якби і був, то навіть він не звернув би мене з дороги. Я потребую Неблазних більше, ніж кораблів, і не хочу нічого чути.

Гнів випалив з неї сум та страх — принаймні на кілька годин. Опісля вона зібрала кревноїзників, а заразом і пана Джорага, у своєму помешканні. То були всі люди, яким вона справді довіряла.