Розділ «Борва мечів»

Ігритта вдарила його кулаком у плече.

— Це я тобі стара, ге?!

— Ну старша ж за мене!

— Старша, то й розумніша! Бо ти нічого не знаєш, Джоне Сніговію.

Вона відштовхнулася від нього і скинула з плечей лейбика з заячих шкурок.

— Що ти робиш?

— Показую тобі, яка я стара. — Вона розплутала шворки сорочки з оленячої шкіри і задерла над головою одразу три вовняні нижні сорочки. — Хочу, щоб ти усе бачив.

— Не треба нам тут…

— Треба!

Груди її застрибали, коли вона стала на одній нозі стягти чобіт, потім на іншій — подбати про другий. Соски на них скидалися на великі рожеві плями.

— Ти теж! — мовила Ігритта, скидаючи униз овечі штани. — Хочеш дивитися — то й сам показуй. Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію!

— Знаю, що хочу тебе, — почув він власні слова.

Усі обітниці й балачки про честь забулися за одну мить. Вона стояла перед ним гола, як мати народила, а він затвердів, наче скелі навколо. Він бував у ній вже з півсотні разів, та завжди під хутряними ковдрами, оточений іншими дичаками — а тому жодного разу не бачив її краси. Ноги вона мала худорляві, але міцні та м’язисті; волосся там, де з’єднувалися стегна, було ще рудіше, ніж на голові. «То вона щасливіша, ніж я гадав, еге ж?» Джон підтягнув її ближче до себе.

— Люблю твій запах, — мовив він. — І твоє руде волосся. І вуста твої люблю, а надто як вони цілують мене. Люблю твою посмішку. І груди теж.

Їх він поцілував одну за іншою.

— Люблю твої кощаві ноги, а надто те, що між ними.

Він став на коліна і поцілував там — спершу легенько, самий горбик, а тоді Ігритта трохи розвела ноги, він побачив рожеве і поцілував його теж, і спробував на смак. В неї перехопило подих.

— Якщо ти так любиш усе, що я маю, то чого досі вдягнений? — зашепотіла вона. — От нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Нічо-о-о-го… о-о-о… ого…

Опісля Ігритта поводилася майже сором’язливо — надто як на свій вогняний норов.

— Оте, що ти зробив, — мовила вона, коли вони лежали разом на купі одягу. — Своїм… язиком.