Розділ «Борва мечів»

— Тут Кетлін, — відповіла вона. — Ваша Китичка, пане батьку.

— Пробач мені… кров… благаю… ой, руто-м’ято…

Невже у житті батька була ще якась жінка? Може, замолоду він негідно повівся з якоюсь сільською дівчиною? «А чи знайшов розраду в обіймах служниці після смерті паніматки?» Думати про таке було незвично і невтішно. Раптом їй здалося, що вона зовсім не знала власного батька.

— Хто така Рута, пане батьку? Чи не хочете ви, щоб я по неї послала, володарю? Де мені її шукати? Чи живе вона досі на світі?

Князь Гостер застогнав.

— Зла смерть. — Його рука рвучко сягнула по її долоню. — Ти матимеш інших… любих, чесно уроджених малюків…

«Інших?» — подумала Кетлін. — «Чи не забувся батько, що Неда більше нема? До кого він зараз розмовляє? До тієї Рути, до мене, до Лізи чи до матері?»

Князь закашлявся, харкнув кров’ю і стиснув їй пальці.

— …будь гарною дружиною, і боги благословлять тебе… синами… чесно уродженими… а-а-а!

Від раптового нападу болю князь Гостер стиснув руку, вп’явся нігтями дочці у долоню і видав придушений скрик.

Швидко прибіг маестер Виман, змішав новий кухлик макового молочка, допоміг своєму господареві ковтнути трунок, і скоро князя Гостера Таллі знову зморив важкий сон.

— Панотець питали про жінку, — мовила Кет. — На ім’я Рута.

— Рута? — Маестер глипнув на неї очима, в яких не майнуло жодного знаку впізнання.

— Ви не знаєте жінки з таким ім’ям? Може, служницю чи селянку з околиць замку? Можливо, така жила тут за минулих часів?

Сама Кетлін донедавна не бувала у Водоплині багато років.

— Ні, ласкава пані, але якщо накажете, можу поспитатися. Утерид Возняк має знати напевно, чи не служила згадана особа колись у Водоплині. Рута, кажете? Простий люд полюбляє називати дочок іменами квіток та рослин; серед них зустрінеш хоч Руту, хоч Пижму, а хоч би й Шипшину.

Маестер замислився.

— Пригадую, була одна вдовиця, що часто приходила до замку і питала, чи не треба комусь приладнати нові підбори на старі черевики. Здається, її якраз кликали Рутою. Чи то пак Цикутою? Певніше зараз не скажу. Та й нема її вже багато років…

— Бешихою її звали, — відповіла Кетлін, яка ту стару добре пам’ятала.

— Справді? — Маестер набув винуватого вигляду. — Ви вже даруйте, пані Кетлін, але надовго мені лишатися не можна. Пан Десмонд наказав усім у замку розмовляти до вас тільки у межах наших обов’язків.