Розділ «Борва мечів»

Кетлін відчула полегшення і поцілувала сина у щоку, поки інші не вийшли з-за повороту сходів. На мить він знову став її хлопчиком, а не володарем власного королівства.

Приймальня князя Гостера була з себе невеличка кімнатка над великою трапезною, найкраще пристосована для приватних розмов у вузькому колі. Робб зайняв панське місце, зняв корону і поклав її коло себе на підлозі. Кетлін тим часом закалатала у дзвоник до челяді по вино, а Едмур заходився розважати дядька побрехеньками про битву при Камінному Млині. Нарешті слуги прийшли та пішли, і аж тоді Чорноструг прочистив горло і мовив:

— Годі вихвалятися, небоже! Ми вже досить наслухалися твоєї маячні.

Едмура його слова застигли зненацька.

— Що це з вами, дядьку? Ви про що?

— Я про те, — відповів Чорноструг, — що ти мусив би цілувати його милості руки за довготерпіння. Він зіграв у великій трапезній блазенську виставу, щоб не ганьбити тебе перед твоїми власними значковими. А я б на його місці шкуру з тебе спустив за дурість при бродах замість вихваляти за неї.

— Добрі вояки наклали головою, щоб захистити ті броди, дядьку. — Голос Едмура просяк гнівом. — То виходить, комусь іншому, крім Молодого Вовка, перемагати зась? То виходить, я в тебе перемогу вкрав, га, Роббе?

— Ваша милість, — виправив його Робб крижаним голосом. — Ви визнали мене своїм королем, дядечку. Чи вже забули?

Чорноструг втрутився знову.

— Тобі, Едмуре, наказали втримати Водоплин. І більше нічого.

— Я втримав Водоплин! А ще я скривавив носа князеві Тайвину…

— Справді, скривавили, — погодився Робб. — Але й зі скривавленим носом можна нівроку воювати далі, чи не так? А ви не питали себе, часом, чого це ми так довго стовбичимо на заході після перемоги при Волоброді? Ви ж знали, що я не маю досить війська для нападу на Ланіспорт чи Кастерлі-на-Скелі.

— Ну… там є інші замки… золото, худоба…

— То ви гадали, ми туди пішли по здобич?! — Робб, здавалося, не вірив власним вухам. — Дядьку, я хотів, щоб князь Тайвин повернувся на свій захід!

— Ми усі були верхи на конях, — вів далі пан Брінден, — а ланістерівське військо складалося головне з піхоти. Ми хотіли поганяти князя Тайвина гарненько туди-сюди берегом моря, а потім прослизнути йому за спину і міцно розташуватися на золотому гостинці. Мої розвідники знайшли гарненьку місцину, де все промовляло на нашу користь. Якби він здибав нас там, то заплатив би тяжку і скорботну ціну. А якби не зважився напасти, то застряг би на своєму заході за тисячі верст звідти, де був найпотрібніший. Тим часом ми б жили з його землі, а не він — з нашої.

— А князь Станіс якраз зібрав потугу для нападу на Король-Берег, — додав Робб. — Він міг би звільнити нас від Джофрі, королеви та Біса одним кривавим ударом. І тоді настав би слушний час укладати мир.

Едмур водив очима від власного дядька до власного небожа.

— Але ж ви нічого мені не сказали…

— Вам сказали утримати Водоплин, — відповів Робб. — Я наказав. Яку саме частину мого наказу ви не зрозуміли?

— Коли ти спинив князя Тайвина на Червонозубі, — продовжив Чорноструг, — там його саме встигли наздогнати гінці з Лихомостя. Вони привезли звістку про те, що коїться на сході. Тайвин негайно розвернув військо, з’єднався з Матісом Рябином та Рандилом Тарлі коло верхівок Чорноводи й рушив швидким походом до Гуркала, де знайшов Мейса Тирела і двох його синів з велетенським військом і цілою флотою річкових насадів. Вони попливли донизу річкою, висадилися за пів-дня ходи від міста і заскочили Станіса ззаду.