Розділ «Борва мечів»

— Але ж, — здивувався Клеос, — ви самі казали…

— Тоді казав. — «Коли гадав, що корчму покинуто.» — А тепер маю повне черево і не заперечую, щоб проїхатися при місяці.

Хайме посміхнувся до дівки й додав:

— Та якщо ви, ягідко, не бажаєте везти мене на спині того плужника, мов лантух борошна, то зробіть щось із цими залізами. Важкувато лізти на коня, коли в тебе ноги скуті докупи.

Брієнна роздивилася кайдани, суплячи брови. Не-корчмар почухав підборіддя і мовив:

— Отам за стайнею є кузня.

— Показуй! — мовила Брієнна.

— Еге ж, — додав Хайме, — і що швидше, то краще. Тут навколо забагато усякого лайна, як на мій смак. Скоріше б його здихатися.

І кинув на дівку гострий погляд, питаючи себе, чи вистачило в неї розуму втямити образу.

Він сподівався звільнити від кайданів і руки теж, але Брієнна досі плекала підозри. Ланцюг, що з’єднував гомілки, вона перебила кількома сильними ударами ковальського молота по сталевому шрубелю. Та коли Хайме попросився збити ще й ланцюг між зап’ястками, кляте дівчисько мовчки пустило його слова повз вуха.

— Верст за десять униз річкою побачите спалене село, — мовив господар, допомагаючи сідлати коней і накладати в’юки. Цього разу він казав уже до Брієнни. — Там дорога розгалузиться. Повернете на південь, то надибаєте кам’яну вежу пана Варина, який давно утік і згинув. Хто там зараз сидить — не скажу, але краще туди не потикайтеся. Рушайте стежкою крізь ліси, на південь та схід.

— Так і зробимо, — відповіла Брієнна. — Маєте нашу дяку.

«Та й золота твого має вже нівроку.» Втім, цього разу Хайме змовчав — йому обридло, що дебела корова не зважає на жодне його слово, наче його тут немає.

Плужного коня дівка забрала собі, кобилу віддала панові Клеосу, а Хайме, як погрожувала, посадовила на одноокого мерина. Тут-таки й скінчилися його мрії про те, щоб дати коневі п’яти і лишити свою варту позаду в хмарі куряви.

Чолов’яга з хлопцем вийшли проводити подорожніх; корчмар побажав щастя і запросив повертатися за кращих часів, а малий стояв мовчки з арбалетом під пахвою.

— Краще знайди собі списа, чи кийка цвяхами набий, — порадив Хайме, — воно в бійці зручніше буде.

Хлопець вирячився на нього недовірливими очима. «Ну що, з’їв? Більше давай дружніх порад першому-ліпшому шмаркачеві.» Хайме знизав плечима, повернув коняку і за плече більше не оглядався.

Пан Клеос невпинно ремствував, поки вони рушали у дорогу — справляв журбу за втраченою периною. Виїхали на схід, уздовж берега залитої місячним світлом річки. Тут Червонозуб був дуже широкий, але мілкий, береги — суцільне болото і очерет. Кінь Хайме просувався уперед неквапом, але певно, хоча й мав звичку потроху забирати у бік здорового ока. «Добре знову сидіти верхи.» Він не їздив на коні відтоді, як лучники Робба Старка встрелили під ним огиря у битві в Шепітній Пущі.

Коли вони досягли спаленого села, перед ними постав вибір із двох однаково жалюгідних доріг — вірніше кажучи, вузьких колій, продавлених колесами селянських возів, що возили збіжжя до річки на продаж. Одна колія потроху вигиналася на південний схід і скоро зникала серед дерев, що починалися неподалік; інша дорога була пряміша, кам’янистіша і летіла на південь, мов стріла. Брієнна трохи поміркувала, а потім рішуче повернула свого коня на південний шлях. Хайме приємно здивувався: він би й сам обрав цей напрям, якби його спитали.

— Але ж нас корчмар попереджав, щоб сюди не їхали, — заперечив пан Клеос.