Розділ «Життя та діяння принца Даемона Таргарієна»

Мудреці кажуть, що гріхи батьків часто падають на синів; те саме справджується і для гріхів матерів. Ворожість між королевою Алісентою та принцесою Раенірою передалася їхнім синам: троє королевиних хлопчиків — принци Аегон, Аемонд і Даерон — виросли нещадними суперниками своїх небожів-Веларіонів і зненавиділи їх украй за те, що ті вкрали в них належне їм за правом народження, тобто сам Залізний Престол. Усі шестеро хлопчаків відвідували одні й ті самі бенкети, танці та інші веселощі, іноді вправлялися зі зброєю у дворищі під наглядом одних майстрів-мечників, училися наукам у тих самих маестрів, але ця вимушена близькість не пов’язувала їх братською любов’ю, а навпаки — живила взаємне презирство та ненависть.

Гидуючи своєю мачухою, королевою Алісентою, принцеса Раеніра дедалі більше захоплювалася власною зведеною тіткою — пані Лаеною. Плавень лежав неподалік від Дракон-Каменя, і Даемон з Лаеною нерідко відвідували принцесу, а вона їх. Чимало разів вони літали поруч одне одного своїми драконами; принцесина дракониця Сиракс відклала кілька кладок яєць. Року 118 по А.З. з благословіння короля Візериса Раеніра оголосила про заручини двох старших синів з доньками принца Даемона та пані Лаени. Джакаерисові тоді було чотири роки, Люцерисові — три, дівчаткам — по два. А року 119 по А.З., коли Лаена знову чекала дитину, Раеніра полетіла на Плавень, щоб там допомагати їй при пологах.

Отже, на третій день того клятого року 120 по А.З. — року Червоної Весни — принцеса опинилася коло своєї невістки. День і ніч у родових переймах залишили Лаену Веларіон слабкою та зблідлою, але нарешті вона все-таки народила сина, якого принц Даемон так довго жадав. Але дитина була спотворена, викривлена у кістках і померла протягом години від народження. Мати ненадовго пережила сина; важкі пологи виснажили пані Лаену, горе забрало останню краплю її життєвих сил, і проти породільної гарячки вона лишилася зовсім безпорадною.

Поки її стан поступово погіршувався, незважаючи на зусилля молодого маестра Плавня, принц Даемон полетів на Дракон-Камінь і привіз власного маестра принцеси Раеніри — старшого та досвідченішого, уславленого хистом до цілительства. Та на жаль, і маестер Герардіс прибув запізно: після трьох днів хворобливого марення земний шлях пані Лаени завершився. Їй виповнилося лише двадцять сім років. Кажуть, що в останню годину свого життя пані Лаена підвелася з ліжка і вийшла з опочивальні, маючи намір досягти Вхагар і востаннє злетіти у небо перед смертю. Але сили зрадили її ще на баштових сходах — саме там вона впала і померла. Назад до ліжка її переніс чоловік, принц Даемон. Опісля над тілом пані Лаени разом із принцом сиділа у жалобному бдінні принцеса Раеніра, намагаючись розрадити його горе.

Смерть пані Лаени була першим лихом, що сталося року 120 по А.З., але не останнім. Бо саме того року довго накопичувані у вельможних домах Семицарства образи та ревнощі нарешті вирвалися на волю, наче пара з закипілого казана. Саме того року безліч людей мусили у лютому горі пролити сльози і розірвати на собі шати… і ніхто більше, ніж Корліс Веларіон та його шляхетна дружина принцеса Раеніс, яка могла стати, але не стала королевою.

Володар Припливів та його пані ще не зняли жалоби по коханій доньці, коли Морок прийшов до них знову, щоб забрати ще й сина. Пан Лаенор Веларіон, чоловік принцеси Раеніри, знаний за батька її дітей, був убитий на ярмарку в Прянищі клинком свого друга та супутника пана К’ярла Корея. Перш ніж оголити мечі, двоє друзів гучно сварилися — так розповідали купці князеві Веларіону, що приїхав забрати тіло сина. До того часу Корей уже втік, поранивши кількох людей, що намагалися його затримати. Дехто казав, що на нього коло берега чекав корабель. Більше його ніхто ніколи не бачив.

Обставини вбивства лишаються таємницею до сього дня. Великий маестер Мелос пише тільки те, що пана Лаенора убив у сварці один із його надвірних лицарів. Септон Євстахій повідомляє ім’я убивці та твердить, що його спонукали до такого вчинку ревнощі. Адже Лаенор Веларіон дотоді вже обтяжувався товариством пана К’ярла, бо зачарувався новим улюбленцем — юним вродливим зброєносцем шістнадцяти років. Грибочок, як зазвичай, схиляється до найзловіснішого пояснення: мовляв, принц Даемон заплатив К’ярлові Корею за позбавлення принцеси Раеніри її чоловіка, домовився про корабель для нього, а тоді перерізав горлянку і віддав морю. К’ярл Корей, лицар надвірної княжої дружини з порівняно невисокого роду, був відомий панськими смаками при селянських статках, любив грати і ставити чималі заклади. Це додає певної вірогідності оповіді блазня, хоча доказів ми не маємо ані нитки, як не мали їх і тоді — хай Морський Змій навіть призначив нагороду в десять тисяч золотих драконів будь-кому, хто приведе його до К’ярла Корея чи доправить убивцю батькові вбитого на відплату.

Та й на цьому лихі події того клятого року ще не скінчилися. Наступна сталася у Припливі, коли ховали пана Лаенора — король та двірські вельможі саме прибули до Плавня відвідати поховальне вогнище, багато з них на спинах своїх драконів. (А драконів там зібралося чимало; септон Євстахій навіть писав, що Плавень того дня неначе перетворився на нову Валірію.)

Жорстокість дітей відома усім і не становить таємниці. Принцові Аегону Таргарієну було тринадцять, принцесі Гелаені — дванадцять, принцові Аемонду — десять, а принцові Даерону — шість. Аегон і Гелаена були драконовершниками; Гелаена літала Вогнемрією — драконицею, що колись носила на собі Раену, «чорну наречену» Маегора Лютого; а про молодого дракона Сонцежара, що належав її братові Аегону, казали, що прекраснішого доти не бувало на землі. Навіть принц Даерон не лишився без дракона — він мав прегарну блакитну драконицю на ймення Тессаріона, хоча й не сідав ще на неї верхи. Дракона бракувало тільки середульшому синові — принцу Аемонду; але його милість король мав надію виправити сю нестачу і запропонував, щоб двір перебув якийсь час на Дракон-Камені після поминок. Під Драконощовбою мало знайтися чимало драконових яєць, а до них ще й кілька молодих, щойно налуплених тварин. Принц Аемонд мав нагоду зробити свій вибір — як казав король, «аби ж малому стало хоробрості».

Та Аемондові Таргарієну вже і в десять років хоробрості було не позичати. Насмішкуватість короля боляче його вжалила, і принц вирішив не чекати на поїздку до Дракон-Каменя. Нащо йому недолугий дрібний вилупок чи якесь дурне яйце? Адже просто там, у Припливі, є дракон, гідний його — найстаріша, найбільша, найжахливіша дракониця у світі на ймення Вхагар.

Навіть синові дому Таргарієн буває небезпечно наближатися до незнайомого дракона, а надто до старої лютої дракониці, яка нещодавно втратила вершника. Аемонд розумів, що батько і мати ніколи б не дозволили йому лізти на Вхагар, якби знали про його намір — і саме тому подбав, щоб вони не дізналися. Вислизнувши з ліжка вдосвіта, коли всі спали, він прокрався до великого зовнішнього дворища, де годували і тримали Вхагар та інших драконів. Принц сподівався осідлати Вхагар потай від усіх, але коли вже підкрадався до неї, позаду залунав хлопчачий голос:

— Ану не чіпай!

Голос належав наймолодшому з його зведених небожів — Джофрі Веларіонові, трьох років від народження. Джоф завжди вставав з ліжка мало не затемна, а того ранку вибрався надвір побачитися зі своїм молодим драконом Тираксесом. Побоюючись, щоб малий не здійняв тривогу, принц Аемонд дав йому ляпаса, нагримав, наказав мовчати, а тоді штовхнув спиною в купу драконячого посліду. Поки Джоф верещав і галасував, Аемонд побіг до Вхагар і видерся їй на спину. Згодом він розповідав, що так боявся бути пійманим, аж забувся боятися драконового вогню та зубів.

Назвіть це зухвалістю, назвіть безумством, назвіть щастям, волею богів або примхою драконів… бо хто може знати, що робиться у розумі вогняного звіра? Достеменно ми знаємо лише ось що: Вхагар заревла, скочила на ноги, страшно здригнулася… а потім розірвала ланцюги і злетіла. Так юний Аемонд Таргарієн став драконоїзником: перш ніж сісти на землю, він двічі облетів навколо башт замку Приплив.

Але коли принц нарешті приземлився, унизу на нього чекали сини Раеніри.

Коли Аемонд злетів у небо, Джофрі побіг по своїх братів, і на його заклик з’явилися як Джак, так і Люцек. Принци Веларіони були молодші за Аемонда — Джакові було шість, Люцекові п’ять, а Джофрі усього три — але ж їх було троє, і всі озброїлися дерев’яними мечами з навчального двору. Утрьох вони напали з неабиякою люттю. Але й Аемонд завзято оборонявся: ударом кулака зламав Люцекові носа, викрутив меча з Джофових рук і загилив ним Джакові по потилиці, змусивши впасти на коліна. Молодші хлопчаки відступили побиті, спливаючи кров’ю, а принц почав із них кепкувати, називаючи Моциками. Джак був уже досить дорослий, щоб зрозуміти образу, і ще раз налетів на Аемонда, та старший хлопець знову заходився жорстоко його лупцювати… доки Люцек не прийшов на допомогу братові. Малий вихопив свого кинджала і порізав Аемондові обличчя — та так, що вийняв йому праве око. Потім набігли стайнярі та розтягли бійку; принц судомився на землі, виючи від болю, а поруч жахливо ревла Вхагар.

Король Візерис зробив спробу залагодити справу і домогтися миру. Він звелів кожному хлопчакові принести належні за звичаєм вибачення своїм супротивникам з іншої сторони, але матерів ті вибачення не задовольнили. Королева Алісента вимагала вирізати око Люцерисові на знак помсти за втрату ока Аемондом. Раеніра чути про те не хотіла, зате наполягала, щоб принца Аемонда допитали «якнайсуворіше», де це він чув, як її синів називають «Моциками». Адже кликати їх так означало визнавати байстрюками без жодного права на успадкування престолу… а її саму звинувачувати у державній зраді. Під тиском короля принц Аемонд зізнався, що це його брат Аегон сказав йому про Моциків, а коли спитали принца Аегона, той просто відповів: «Та всі ж знають. Погляньте на них самі.»

Зрештою кінець допитові поклав король Візерис, заявивши, що не хоче нічого чути. Нікому не виймуть жодного ока — так наказав він… але якщо хтось — «чоловік, жінка чи дитина, хоч посполитий, а хоч особа королівської крові» — ще раз назве його онуків «Моциками», тому видеруть язика гарячими обценьками. Далі його милість наказав своїй дружині та доньці поцілуватися і обмінятися обітницями любові та родинної прихильності. Але їхні облудні посмішки та порожні слова не обдурили нікого, крім короля. Що ж до малих, то згодом принц Аемонд полюбляв казати, що за втрачене око здобув собі дракона, а тому вважає себе цілком задоволеним.

Щоб запобігти подальшій ворожнечі та покласти край «ницим чуткам і мерзенним наклепам», король Візерис наказав королеві Алісенті та її синам повернутися з ним до двору, тоді як принцеса Раеніра повинна була відтоді лишатися на Дракон-Камені разом зі своїми дітьми. Її захисником мав служити пан Ерик Каргил з Королегвардії, а Ламай-Кістки мусив повернутися до Гаренголу.

Септон Євстахій пише, що такі ухвали корони нікого не лишили вдоволеними. Грибочок заперечує: принаймні одна людина гаряче схвалила королівські накази, бо Дракон-Камінь і Плавень лежали неподалік один одного, і ця близькість давала Даемонові Таргарієну чимало можливостей тішити і розважати свою небогу, принцесу Раеніру, без відома короля.