Розділ «Життя та діяння принца Даемона Таргарієна»

Ось які чинилися справи у Король-Березі наприкінці року 105 по А.З., коли королева Аемма лягла на породільське ложе в Маегоровому Острозі й померла з пологів, народжуючи сина, якого так давно прагнув мати король Візерис Таргарієн. Хлопчик (наречений Баелоном на честь батька короля) пережив матір лише на один день. Король та двір занурилися у тяжкий смуток… за винятком хіба що принца Даемона, котрого бачили у будинку розпусти на Шовковій вулиці, де він разом зі своїми високородними посіпаками на п’яну голову глузував з «одноденного спадкоємця». Коли звістка про його поведінку дісталася короля (за переказами, завдяки шльондрі, що саме сиділа в Даемона на колінах; але певніші свідчення вказують на одного з пияків у товаристві принца — сотника золотих кирей, що прагнув просування по службі), Візериса охопив несамовитий гнів. Його милість досхочу наївся витівок та зазіхань свого невдячного брата.

Відбувши належну жалобу за померлими, король вирішив нагально розв’язати давно занедбане, але болюче питання спадкоємності престолу. Зневаживши приклади, започатковані королем Джаяхаерисом року 92-го і Великою радою року 101-го, король Візерис оголосив законною спадкоємицею свого престолу доньку Раеніру і дарував їй титул принцеси Дракон-Каменя. У розкішній відправі, учиненій у Король-Березі, кількасот князів та вельмож склали Раенірі, що сиділа коло батькових ніг при підніжжі Залізного Престолу, присягу на вірність і пообіцяли шанувати та боронити її священні права.

Але серед тих князів і вельмож, певна річ, не було принца Даемона. Розлючений королівською ухвалою, принц склав із себе обов’язки очільника міської варти і залишив Король-Берег. Найперше він рушив на Дракон-Камінь, узявши з собою на спину дракона Караксеса — стрункого червоного звіра, котрого простолюддя кликало Кривавим Червом — свою кохану жінку Мисарію. На острові принц лишався наступні півроку, протягом яких запліднив черево Мисарії дитиною.

Дізнавшись, що його підбічниця тяжка дитям, принц Даемон подарував їй драконяче яйце — і тим перетнув усі межі пристойності. Король Візерис наказав йому віддати яйце і повернутися до законної дружини під загрозою оголошення зрадником. Принц підкорився, хоча сердито і неохоче, повернув Мисарію (без яйця) до Лису, а відти полетів до Рунокаменя в Долині Арин — у незатишне товариство своєї «спижевої сучки». Але Мисарія втратила дитину під час шторму на вузькому морі. Коли звістка досягла Даемона, він не вимовив жодного слова розпачу, але в серці запекло заповзявся на брата свого — короля. Відтоді він згадував Візериса тільки злим та презирливим словом, а сам почав міркувати день і ніч, як йому вплинути на спадкоємність престолу.

Хоча Раеніра і була оголошена своїм батьком його наступницею, але багато хто в державі сподівався, що Візерис колись та породить спадкоємця чоловічої статі — адже Молодий Король не досяг ще й тридцяти років віку. Великий маестер Рунцитер першим заохотив його милість удруге взяти шлюб і навіть запропонував годящу наречену — панну Лаену Веларіон, котрій щойно виповнилося дванадцять. Юна палка дівчина вогняного норову, щойно розквітла, панна Лаена успадкувала красу справжніх Таргарієнів од матері Раеніс та зухвалий, схильний до пригод і небезпек дух свого батька, Морського Змія. Лаена обожнювала літати небом не менше, ніж її батько — мандрувати морями. А для польоту вона обрала собі не кого іншого, як могутню Вхагар — найстарішу і найбільшу з таргарієнівських драконів після смерті Чорного Жаху року 94-го по А.З. Якби король побрався з панною Лаеною, то нарешті зцілив би розрив, що утворився між Залізним Престолом і Плавнем — так переконував Рунцитер. З Лаени мала вийти пречудова, красна і велична королева Семицарства.

Треба сказати, що Візерис I Таргарієн був серед королів не найсильніший волею; дружній та приязний, завжди охочий догодити, він покладався у справах на поради свого оточення і найчастіше чинив так, як його просили. Та в справі нового шлюбу його милість мав власні уподобання, і похитнути його не змогли жодні умовляння. Так, король погоджувався узяти новий шлюб… але не з дванадцятилітньою дівчинкою, і не з міркувань державної ваги. Його очі непорушно дивилися на іншу жінку. Король оголосив про свій намір побратися з панною Алісентою з дому Вишестраж — меткою та чарівною вісімнадцятирічною донькою Правиці Короля, тією самою дівчиною, яка читала королю Джаяхаерису на його смертному ложі.

Староградські Вишестражі були поважним та стародавнім домом бездоганного походження; проти родоводу обраної королем нареченої не існувало жодних заперечень. Але все ж таки знайшлося чимало людей, які бурчали, що Правиця скочив аж вище голови, що він саме на те і віз дочку до двору. Дехто кидав тінь сумніву на добропорядність панни Алісенти, стверджуючи, що вона віддала власну цноту принцові Даемону, а потім принаджувала до свого ліжка і короля Візериса — ще за життя королеви Аемми. За чутками, у Долині принц Даемон наказав відшмагати служника, що приніс йому звістку, так люто, що той уникнув смерті ледве на волосину. Не лишився задоволеним і Морський Змій. Дім Веларіон знову обійшли, доньку Лаену зневажили, як перед тим Велика Рада 101-го року зневажила Лаенора, а Старий Король — власну дружину князя ще року 92-го. (Утім, сама Лаена не переймалася. Як зазначив її маестер, «вельможна панна виказувала далеко більше цікавості до літання драконами, ніж до юнаків».)

Коли король Візерис узяв Алісенту Вишестраж за дружину року 106-го по А.З., відсутність дому Веларіон на святі була помічена усім загалом. На бенкеті принцеса Раеніра наливала вино своїй новій мачусі, а королева Алісента цілувала її та називала «донечкою». Принцеса була присутня поміж жіноцтва, яке роздягало короля і супроводжувало його до опочивальні нареченої. Тієї ночі у Червоному Дитинці панували сміх та кохання… але в той самий час на іншому кінці Чорноводої затоки князь Корліс Морський Змій вітав королівського брата принца Даемона на своїй військовій раді. Принцові вщент обридла Долина Арин, Рунокамінь та його пані дружина. «Темну Сестру не на те кували, щоб нею різати овець» — казав принц, як нам оповідають, Володареві Припливів. — «Вона спрагла до крові та битви.» Але лукавий принц мав на думці не бунт проти престолу; він бачив інший шлях до влади та слави.

Ланцюг скелястих островів між Дорном та Спірними Землями Есосу, кликаних Порогами, здавна уславився за притулок різноманітного лихого люду: піратів, вигнанців, утікачів, мореплавців з розбитих кораблів. Самі з себе ті острови майже нічого не були варті, але їхнє розташування при вході та виході з вузького моря давало їм владу над торговельними шляхами, і купецькі кораблі, що ходили крізь ті води, часто ставали здобиччю тамтешніх мешканців. Та все ж протягом багатьох століть такі негаразди вважалися надто дрібними, щоб ними перейматися.

Проте за десять років до вказаних подій Вільні Міста Лис, Мир та Тирош залишили осторонь свої стародавні чвари і з’єдналися союзом заради війни проти Волантису. Розбивши волантинців, три переможні міста утворили «вічну спілку», нову потужну силу — Тріархію, краще відому на Вестеросі як Королівство Трьох Доньок або, брутальніше, Трьох Шльондр. (Королівство це, втім, не мало короля, а правила ним рада з тридцяти трьох магістратів.) Щойно Волантис було вигнано зі Спірних Земель, як Три Доньки обернули погляди на захід. Їхня з’єднана потуга вогнем і мечем пройшла усі Пороги під проводом мирійського князя-адмірала Краґаса Драгара, який заслужив прізвисько Краґас Годівник Крабів тим, що наказав лишити кількасот піратів прив’язаними до тичок на мокрих пісках, де вони й потонули за першого ж припливу.

Захоплення Порогів Тріархією спочатку схвально віталося панством Вестеросу. Безлад і свавілля замінилося суворим порядком, і хай Три Доньки тепер вимагали мито від кожного корабля, що минав їхні води, воно не здавалося надмірною ціною за безпеку торгівлі.

Проте зажерливість Краґаса Годівника Крабів і його спільників у завоюванні скоро обернула проти них багатьох людей. З часом мито підвищили, а потім ще і ще, аж нарешті воно стало руйнівним для торгівлі, і купці стали шукати способу прослизнути повз галери Тріархії так само, як раніше шукали порятунку від піратів. Драгар та його лисенійські й тирошійські співадмірали, здавалося, змагаються один з одним, хто виявить найзапеклішу жадобу. Особливо відзначилися лисенійці, яким від купецьких кораблів було вже мало самих лише грошей — вони почали забирати жінок, дівчат і миловидих юних хлопчиків на службу до своїх садів насолоди і будинків утіхи. (Серед захоплених таким чином бранок була панна Джоана Лебедин, п’ятнадцятирічна небога князя Шолом-Каменю. Коли її уславлений скнарістю дядечко відмовився платити викуп, дівчину продали до будинку постільної втіхи, де вона з часом стала уславленою куртизаною на прізвисько Чорна Лебідь і правителькою міста Лис направду, а не за титулом. На жаль, її історія, хай яка захоплива, не має стосунку до тієї, яку ми наразі розповідаємо.)

З усіх вельможних князів Вестеросу ніхто не потерпав від нововведених на Порогах звичаїв більше за Корліса Веларіона, Володаря Припливів, чиї кораблі зробили його одним із найбагатших та найвпливовіших вельмож у Семицарстві. Морський Змій знамірився покласти край владі Тріархії на Порогах, а у Даемоні Таргарієні знайшов собі гарячого прихильника, спраглого до золота і слави, які йому мала принести перемога у війні. Знехтувавши королівським весіллям, вони сіли рядити і мудрувати свої задуми у Припливі на острові Плавень. Князь Веларіон мав очолити власні кораблі, принц Даемон — військо. Потуга їхня значно поступалася числом з’єднаним силам Трьох Доньок… але ж принц мав привести на війну ще й свого дракона Караксеса, Кривавого Черва, з лютим вогнем у пащі.

Війна почалася 106-го року по А.З. Принцові Даемону виявилося неважко зібрати військо з безземельних шукачів пригод та молодших синів шляхетних домів, а тоді й здобути кілька перемог протягом перших двох років бойовиська. Року 108-го, нарешті зустрівшись лицем до лиця з Краґасом Годівником Крабів, Даемон убив його одноруч і зітнув голову Темною Сестрою.

Король Візерис, безсумнівно радий позбавитися свого неспокійного брата, підтримував його змагання, час від часу підкидаючи грошенят. До 109 р. по А.З. Даемон Таргарієн зі своїм свавільним сердюцьким військом захопив усі острови Порогів, окрім двох, а кораблі Морського Змія міцно оволоділи водами між ними. У цю коротку мить перемоги принц Даемон оголосив себе «королем на Порогах і вузькому морі», а князь Корліс поклав йому на чоло корону… та їхнє королівство ще далеко не було убезпечене од ворогів. Наступного року Королівство Трьох Доньок надіслало свіжі сили вторгнення на чолі з хитромудрим тирошійським капітаном Ракаліо Риндуном — напевне, одним із найцікавіших та найяскравіших негідників і шукачів пригод у літописах історії. На додачу і Дорн вступив до війни у союзі з Тріархією. Колотнеча на островах та поміж них поновилася.

Тим часом короля Візериса та його двір події на півдні анітрохи не турбували. «Хай Даемон грається у війну» — казав його милість згідно відомих нам джерел. — «Менше клопоту чинитиме.» Візерис сам був геть не войовничої вдачі; протягом попередніх років Король-Берег насолоджувався невпинною чередою бенкетів, танців, турнірів, на яких мартопляси та співці прославляли народження кожного нового таргарієнівського принцика. Королева Алісента скоро виявила себе такою ж плідною, як і вродливою. Року 107-го по А.З. вона народила королю здорового сина і назвала його Аегоном на честь Завойовника. За два роки вона виродила на світ королю доньку Гелаену, а року 110-го — другого сина Аемонда, про котрого казали, що він удвічі менший за старшого брата, зате удвічі завзятіший.

І все ж біля підніжжя Залізного Престолу під час двірських прийомів, як і раніше, сиділа принцеса Раеніра; батько також почав брати її з собою на засідання малої ради. Багато князів та лицарів шукали її прихильності, але принцеса не зводила очей з пана Крістона Колія, молодого, хороброго та справного лицаря у її особистій службі. «Пан Крістон боронить принцесу від ворогів… та хто оборонить її від самого пана Крістона?» — так запитала одного разу королева Алісента при дворі.

Приязнь і дружба між її милістю королевою та її пасербицею не зажилися надовго, адже і Раеніра, і Алісента прагнули першості серед жіноцтва держави. І хоча королева вже подарувала королю не одного, а двох нащадків чоловічої статі, Візерис нічого не робив для зміни порядку успадкування престолу. Принцеса Дракон-Каменя залишалася його наступницею; половина панства Вестеросу присягнулася захищати її права. Дехто питав: «А як же ухвала Великої Ради 101-го року?», але глухі вуха їх не чули. Справу було вирішено королем Візерисом остаточно; повертатися до неї його милість не бажав.

І все ж питання наполегливо ставилися знову і знову, не в останню чергу — самою королевою Алісентою. Найгучніше серед її прихильників лунав голос її батька — пана Отто Вишестража, Правиці Короля. Та коли королю Візерису набридли надто настійливі домагання, він року 109-го по А.З. позбавив пана Отто ланцюга уряду і поставив замість нього мовчазного князя гаренгольського Лионеля Моца. «Цей Правиця хоч інколи даватиме мені спокій» — проголосив його милість.

Але навіть після повернення пана Отто до Старограду при дворі лишилася спільнота прихильників королеви — могутніх князів та панів, приязних до королеви Алісенти, що підтримували права її синів на престол. Проти них згуртувалися прихильники принцеси. Щоправда, король Візерис кохав дружину і любив доньку, а над усе ненавидів чвари та незгоду. Не знаючи спочинку, він трудився зберегти мир між жіноцтвом своєї родини, задобрюючи обох подарунками, золотом та знаками пошани. Поки він жив на світі, правив на престолі й підтримував рівновагу, бенкети та турніри не припинялися, як раніше, у державі загалом панували мир та злагода… хоча декілька гострооких двірських панів уже помічали, як дракони однієї сторони клацають щелепами та пихкають вогнем на драконів іншої, коли їм трапляється перестріти одне одного.