Розділ «Частина третя»

— Зур готовий... але слід спробувати укласти спілку з Лісовими Людьми, як це зробили колись ва з уламрами.

— Обидві орди були ворогами рудих карликів.

Аун виступив перший, бо краще відчував запах і хотів зустріти перший удар. Цього вимагало його розуміння відваги, а також острах втратити товариша.

Наблизившись на сотню ліктів, вони почали обходити купу мастикових дерев, зупиняючись, щоб оглянути просвіти в гущавині. Але ні серед стовбурів, ні серед віття нікого не було видно.

Тоді уламр голосно закричав:

— Лісові Люди думають, що заховались, але ми знаємо їхню схованку. Аун і Зур дужчі... вони вбили червоного звіра і тигра!

Гущавина вперто берегла свою таємницю. Ніякого звуку, крім легенького шелесту вітру, дзижчання червоноголових мух та далекого співу пташки. Роздратований Аун вигукнув:

— Уламри мають нюх шакалів і слух вовків! Двоє Лісових Людей сховалися серед мастикових дерев!

Зграйка жовтоголових журавлів спустилась на вкриту лататтям калюжу, над верховіттям дерев ширяв сокіл, а в далечині, під немилосердним сонячним промінням, що випалювало траву, проходив легкий табун антилоп. Страх, обережність чи хитрість радили таємничим істотам зберігати тишу.

Аун заклав у свою списометалку дротик, але, передумавши, наламав тонких гілок і обчухрав їх. Зур зробив те саме.

Закінчивши цю роботу, вони все ж не пішли в наступ одразу. Зур вважав, що краще почекати, та й Аун теж вагався... Проте уява про небезпеку ставала все більш нестерпною. Він заклав одну гілку в списометалку і крутнув зброєю. Ніякого враження! Вони ще тричі кидали гілки, і все марно. Та після п’ятого разу почувся глухий крик, розсунулось віття і перед мастиковими деревами з’явилась волохата істота.

Як і Зур та Аун, вона стояла на ногах. Спина її була вигнута, а плечі, майже такі вузькі, як і у Зура, видавалися наперед. Груди були плескаті, як у собак, голова велика, з широченним ротом і дуже вузьким лобом. Гострі вуха нагадували вуха шакала і людини Волосся на голові утворювало гребінь, на скронях воно було коротке, мов щетина, руки здавались коротшими за мавп’ячі. Лісовик тримав у руці загострену каменюку... Лісова Людина була худа, менша на зріст, ніж уламр, І більша за рудого карлика. Одну мить її круглі очі дивились на воїнів; потім шкіра на лобі люто зморщилась, щелепи заскреготіли.

Аун і Зур розглядали його постать і слідкували за рухами. Останні сумніви розвіялись: перед ними стояла людина. Камінь у руці лісовика був загострений, і тримався він на задніх лапах краще, ніж Люди-з-блакитною-шерстю. В рухах дивної істоти було щось таке, що відрізняло її від резуса, і навіть гібона чи дріопітека...

Зур дивився на Лісову Людину все ще з острахом, великий же уламр, порівнявши зброю супротивника із своїм дрюком, списом та дротиками, і свій високий зріст з цією присадкуватою постаттю, визнав себе дужчим. Він підійшов ще на кілька кроків до мастикових дерев і закричав:

— Син Тура і син Землі не хочуть убивати Лісову Людину!

Йому відповів хрипкий голос, який хоч і нагадував рикання ведмедя, але все ж мав невиразну членороздільну вимову. Зразу ж почувся ще один трохи тонший голос, після чого зі схованки вискочила друга постать. Вона була тонша, з вузькими грудьми, великим животом кривими ногами, і круглими переляканими очима. Жах, що змушує кидатись у наступ, спотворював її обличчя. Аун зареготав. Він показав свою зброю, підняв руки з могутніми м’язами і сказав:

— Як же чоловік і жінка з довгим волоссям битимуться проти Ауна?

Його регіт здивував лісовиків і послабив страх. На грубих обличчях заграла цікавість. Тоді м’яко заговорив Зур:

— Чому б Волохатим Людям не укласти спілку з уламром і ва? Ліс безмежний, здобичі безліч.

Зур передчував, що вони не зрозуміють його, але, як і Аун, вірив у силу виразного слова. І не помилився: волохаті жінка й чоловік з цікавістю наставляли вуха. Мало-помалу з цікавості народжувалось довір’я.