Розділ «Частина третя»

— Лісові Люди не зважилися битись! — сказав він підводячись. — А може, пішли кликати своїх братів.

Вони повернулись до вогню і підклали хмизу. Серця тривожно стискались. Та згодом, коли в лісі запанувала мертва тиша і небезпека здалась дуже далекою, уламр ліг спати, а Зур залишився на варті біля пригасаючого вогнища.

Вранці вони ніяк не могли вирішити: йти далі чи повернути назад? Менш охочий до пригод Зур хотів повернутися, щоб знову оселитись на березі річки в скелях, де спілка з левом-велетнем робила людей непереможними. Проте Аун, захоплений цікавою подорожжю, не погодився. Він говорив:

— Якщо ми підемо назад, хіба Лісові Люди не зможуть погнатись за нами? А звідки ми знаємо, що в тих землях, які ми пройшли, немає інших людей?

Ці міркування здавались Зурові тим більше справедливими, що вони спали йому в голову раніше, ніж їх висловив Аун. Він добре знав, що люди блукають більше, ніж шакали, вовки й собаки. Тільки птахи перелітають ширші простори. Аун з Зуром не зустріли по дорозі до лісу жодної орди. Та це ще зовсім не доводить, що людей там не було і що вони не зустрінуться на шляху додому.

Зур погодився. Хоч і не такий спритний в бою, але більш прозорливий, він був відважним не менш, ніж Аун, а коритися долі вмів краще. В ньому жив фаталізм[11] його племені. Всі його рідні загинули, і він не один раз дивувався, що сам іще живе. Без Ауна він був би самотнім: всі радощі життя пов’язувалися з дружбою, з Ауном, і втрата товариша уявлялась йому найбільшою небезпекою.

День минув без тривоги, і коли вони вибрали місце для відпочинку, то не помітили нічого підозрілого.

Вони спинились у гущавині лісу, але в такому куточку, де блискавка випалила траву й дерева. Декілька великих каменів утворювали притулок, який залишалось тільки зміцнити колючим віттям чагарника. Аун і Зур спекли стегно оленя, м’ясо якого вони любили, і полягали під зоряним небом. Перед світанком Аун прокинувся. Він побачив, що Зур стоїть обличчям на південь і уважно прислухається.

— Чи не почув Зур лева або тигра?

Зур не міг відповісти; йому здалося, що він чує знайомий підозрілий запах... Аун з силою потяг носом повітря і сказав:

— Повернулись Лісові Люди.

Він розібрав колючу огорожу і повільно пішов на південь. Запах зникав; тримався він тільки в слідах, залишених таємничими істотами. Гнатись за ними в темряві не було можливості. Аун і Зур повернулись до притулку і почекали до ранку, який запалив вже хмари на сході рожевим вогнем. Защебетала якась маленька пташка. Між хмар боязко заблищали вогні. Та ось вони спалахнули. Янтарні озера, смарагдові річки та пурпурні гори з’явились і зникли на небі над країною лісів. Потім крізь віття могутніх старих дерев визирнула велетенська червона куля.

Зур і Аун вирушили у путь. Вони йшли на південь, слідом за таємницею. Бути захопленими зненацька здавалось їм більшою небезпекою, ніж іти слідом за тими, хто їх вистежує. Інстинкт підказував їм, що для захисту треба пізнати силу цих істот. Обережність Зура поєднувалась з запалом Ауна.

Йшли швидко. Перешкод зустрічалось небагато. Здавалось, що тут був добре втоптаний ордами шлях. Аун увесь час відчував запах. Спочатку він був слабкий, але біля полудня зміцнів. Нетерплячий Аун прискорив ходу. Ліс почав рідшати Зайшли на галявину з поодинокими деревами, кущами, папороттю та кількома гнилими калюжами... На хвилину Аун завагався, але тут запах вдарив йому в ніздрі, і він раптом скрикнув: на м’якій землі виднілись свіжі сліди. Це були сліди ніг з п’ятьма пальцями, що більше нагадували ноги людини, ніж дріопітека.

Нахилившись, син Тура довго розглядав ці сліди і нарешті сказав:

— Лісові Люди близько... Вони ще не дійшли до свого притулку.

Товариші пішли далі. Їхні серця шалено бились. Вони не наближались ні до одного куща, не обійшовши навколо нього. Коли пройшли три чи чотири тисячі ліктів, Аун показав на купу мастикових дерев і тихо вимовив:

— Вони там!

Обидва затремтіли. До ніжності, що протягом стількох прожитих разом днів зростала в їхніх серцях, тепер домішувалось глибоке занепокоєння. Ніщо не говорило про силу ворогів. Аун знав, що їх було всього двоє. Себе самого Аун вважав за рівного Нао, найдужчого з усіх уламрів, але Зур був одним з найслабших: майже всі уламри мали важчі дрюки і швидше рухалися. Треба було спробувати битись на відстані. Якщо вороги не мали списометалок, то перевага буде на боці уламра і Людини-без-плечей.

— Чи готовий Зур битися? — запитав Аун з тривожною ласкавістю.