Розділ «Сливове дерево»

— Так, і йому дуже пасує ця чорна форма! — Аж раптом Каті змовкла й округлила очі.— Oh mein Gott![89] Я ж обіцяла нікому не казати! Воно… просто само зіскочило з язика. Будь ласка, не кажи йому, що я прохопилася, інакше він просто збожеволіє від люті! Стефан тільки приміряв її, щоб показатися мені, а потім одразу ж зняв і сховав.

Крістін відчула легке запаморочення.

— Каті,— сказала вона, — я бачила Стефана. Він був охоронцем у Дахау!

— Він казав, що виконує секретну місію, дуже важливу для Німеччини.

Крістін глибоко вдихнула, щоб голос не тремтів.

— На формі Стефана були парні блискавки та череп із перехрещеними кістками на кашкеті?

— Так, — відповіла Каті, знизуючи плечима, — то й що?

— Слухай, якщо Стефан носив чорну форму, значить, він був членом СС. Якщо на його кашкеті є сріблястий череп із перехрещеними під ним кістками, значить, він належить до підрозділу «Мертва голова».

— Пообіцяй, що нікому не розкажеш! Навіть його мати не знає!

— Ти чула, що я сказала? — запитала Крістін. — Я його бачила! «Мертва голова» є підрозділом, який охороняє концентраційні табори! Вони вбивали євреїв!

Каті розширила очі.

— Крістін, війна скінчилась, і це вже не має значення. Окрім того, він тільки виконував накази. — Вона попрямувала до виходу з вітальні.— Я вже піду. Не буду тебе втомлювати, ти ще дуже хвора. Відпочивай. Гадаю, ти не все до пуття пам'ятаєш, бо була дуже налякана і хотіла додому, то й науявляла собі всякого.

— Нічого я не науявляла! — вигукнула Крістін, встаючи з канапи та роблячи крок до Каті.— Я особисто це бачила. — Їй потемніло в очах, серце загупало в скронях. — До смерті не зможу забути тих трупів, крові, невинних людей, яких заганяли до газових камер!

— Не збираюся стояти тут і вислуховувати цю маячню, — роздратовано сказала Каті.— Я прийшла як подруга відвідати тебе і отримала такий прийом! — Вона промарширувала до дверей.

— Каті, зачекай! — спробувала зупинити її Крістін.

Уже на порозі Каті розвернулась і кинула їй в лице:

— Якщо ти серйозно в усе це віриш, то можеш не приходити на весілля! — І вона грюкнула дверима перед носом Крістін.

Зі стиснутими кулаками стояла вона, утупившись у темні, підточені часом дерев'яні двері. Розглядаючи коричневі прожилки та вузлики давно не лакованих дощок, Крістін чула, як Каті збігає сходами вниз, а потім голосне грюкання вхідних дверей сповістило, що гостя пішла. Гнів не полишав Крістін. Спочатку вона хотіла підійти до вікна й покликати Каті, та потім передумала. «Які слова б я не казала, вона все одно не повірить, — міркувала собі Крістін. — У мене немає доказів. Наскільки мені відомо, в містечку більше немає нікого, хто б пережив табори. Чи не має це підтверджувати правдивість моїх слів? Більше ніхто не повернувся звідти. Нічого, рано чи пізно правда випливе». Дівчина почувалась розгублено та якось непевно, ніби монета, що падає на дно озера.

Вона відчинила двері та пройшла до кухні. Бабуся стояла біля раковини, а мамця зігнулася над столом і білими від борошна руками розминала тісто. Побачивши дочку, вона тильною стороною долоні витерла піт із лоба та запитала:

— Усе гаразд?