Розділ «Пауло Коельйо Шпигунка»

Я настільки втомився, що всі думки сплуталися в голові. Думаю, що напишу цього листа й віддам його вам, а потім ми разом матимемо змогу озирнутися назад, на свої зарубцьовані рани, і, можливо, навіть стерти їх із пам’яті.

Але насправді я пишу для себе, пишу, щоб переконати себе, що зробив усе можливе й неможливе. Спочатку я намагався витягти вас із Сен- Лазар, потім — урятувати ваше життя і врешті — написати книгу про те, як несправедливо з вами повелися. Ви стали жертвою лише через те, що були жінкою, що були вільною. Вашим величезним гріхом вважали те, що ви публічно роздягалися, а вашим найнебезпечнішим гріхом були стосунки з чоловіками, чию репутацію слід було зберегти за будь-яку ціну. А це (збереження репутації) можливо тільки тоді, коли ви назавжди зникнете з Франції або взагалі зі світу. Немає сенсу з усіма емоціями описувати зараз листи, які я написав Бушардону, спроби зустрітися з голландським консулом і перелік помилок Леду. Коли виникла загроза припинення слідства через відсутність доказів, він повідомив військовому комендантові Парижа, що має різноманітні німецькі телеграми (двадцять один документ), які повністю вас компрометують. І що ж було в тих телеграмах? Правда. Там описано, що ви шукали Леду після приїзду до Парижа, указана оплата за вашу роботу, те, як ви вимагали більше грошей, що мали коханців у вищих колах суспільства. Але там не було НІЧОГО, абсолютно нічого, що доводило б, що ви повідомляли конфіденційну інформацію про нашу роботу чи пересування наших військ.

На жаль, я не зміг бути присутнім під час усіх ваших розмов із Бушардоном, адже видали цей злочинний «закон про національну безпеку». Тепер на багато засідань адвокатів захисту просто не допускають — юридична помилка, яку завжди виправдовують «заради Батьківщини». Але я маю високопоставлених друзів і знаю, що ви сперечалися з капітаном Леду, стверджуючи, що повірили його щирості, коли він пропонував гроші за роботу подвійного агента й шпигунство на користь Франції. Тоді німці прекрасно знали, що з вами відбувається, і розуміли, що все, що вони можуть зробити, — це скомпрометувати вас іще більше. Але, на відміну від подій у нашій країні, вони вже забули про агента Н21 і сконцентрувалися на тому, що насправді могло зупинити наступ союзників: на солдатах, іприті та поросі.

Я знаю репутацію в’язниці, у якій востаннє відвідаю вас цього світанку. Колишній лепрозорій, а потім притулок, перетворений на місце утримання під вартою й виконання вироків упродовж Французької революції. У цих камерах зовсім немає гігієнічних умов, приміщення не провітрюються, і в смердючому повітрі, котре практично не циркулює в замкненому просторі, поширюються хвороби. Цю в’язницю населяють в основному повії та люди, яких вирішили заховати від світу, користуючись потрібними зв’язками, власні сім’ї. Також її застосовують для медичних досліджень ті, хто вивчає людську поведінку, хоч один із них уже давно розповів, що «ця молодь є об’єктом значного інтересу для медиків і моралістів. Ці маленькі беззахисні істоти, яких через суперечки спадкоємців відправляють сюди у віці семи-восьми років, «щоб навернути на розум», проводять дитинство в оточенні корупції, проституції та хвороб, а коли настає час виходити в суспільство у вісімнадцять-двадцять років, уже не мають жодного бажання жити й повертатися додому».

Наразі одна з ваших сусідок по камері — жінка, яку ми називаємо борцем за жіночі права. І, що найгірше, її називають пацифісткою, антипатріоткою, пораженкою. Звинувачення проти Елен Бріон — ув’язненої, про яку я пишу, — дуже схожі на звинувачення проти вас: отримання грошей із Німеччини, листування із солдатами та виробниками зброї, очолення профспілок, підбурювання робітників і публікація підпільних журналів, де стверджено, що жінки мають рівні з чоловіками права.

Швидше за все, доля Елен буде такою самою, як ваша, хоч і маю певні сумніви, оскільки вона француженка, має впливових друзів-журналістів і ніколи не використовувала ту прокляту всіма моралістами зброю, яка зробила вас першою в черзі до пекла Данте, — спокусу. Мадам Бріон вдягається, як чоловік, і пишається цим. Окрім того, її визнала зрадницею Перша військова рада, котра має репутацію справедливішого суду, ніж суд на чолі з Бушардоном.

Я незчувся, як заснув. Коли прокинувся, одразу подивився на годинник: до нашої останньої зустрічі в цій проклятій в’язниці залишається тільки три години. Неможливо висловити все, що сталося відтоді, як ви найняли мене фактично проти своєї волі. Я думав, що невинуватості достатньо, аби звільнити вас із лап нашої хваленої юридичної системи, котра, однак, нині, під час війни, стала помилкою Справедливості.

Я підійшов до вікна. Місто спало, лише групи солдатів, які прибули з усієї Франції, співаючи, проходили вулицями в напрямку вокзалу Аустерліц, не знаючи своєї долі. Чутки нікому не дають відпочинку. Сьогодні вранці говорили, що ми відкинули німців за Верден; уже вдень якась панікерська газета написала, що турецькі батальйони висадилися в Бельгії й прямують до Страсбурга, де буде вирішальна битва. Тож ми переходимо від ейфорії до відчаю сто разів на день.

Неможливо розповісти про все, що відбулося за цей час, від 13 лютого, коли вас заарештували, до сьогодні, коли ви постанете перед взводом стрільців. Нехай історія віддасть належне мені й моїй праці. Можливо, одного дня вона відновить справедливість і щодо вас, хоча насправді я маю дуже великі сумніви щодо цього. Адже вас не тільки несправедливо звинуватили в шпигунстві; ви та, хто насмілився кинути виклик усталеним нормам. Такого не пробачають.

Проте вистачить і сторінки, щоб усе підсумувати: вони намагалися відстежити походження ваших грошей, але дуже швидко поставили на цій інформації штамп «секретно», адже дійшли висновку, що таким чином скомпрометують багатьох високопоставлених чоловіків. Ваші колишні коханці, усі без винятку, сказали, що не знають вас. Навіть той росіянин, якого ви кохали й до якого були готові поїхати до Віттеля, незважаючи на можливі підозри й ризики, з’явився в суді із зав’язаним оком і прочитав французькою свої свідчення. Цей лист він прочитав із єдиною метою — привселюдно вас принизити. Магазини, у яких ви робили покупки, одразу підпали під підозру, а деякі газети навіть намагалися публікувати інформацію про не сплачені вами борги, попри ваші постійні запевнення, що ваші «друзі» просто розкаювалися, що зробили подарунок, і різко зникали, нічого не заплативши.

Судді мали вислуховувати фрази Бушардона на кшталт: «У цій війні чоловіків і жінок усіх чоловіків, хай якими б досвідченими вони були в хитрощах, завжди легко обводять круг пальця». Видавав він й інші перли, наприклад: «У цій війні простий зв’язок із мешканцем країни-ворога вже стає підозрілим і вартим осуду». Я писав до голландського консульства з проханням надіслати якийсь одяг із залишеного в Гаазі, щоб ви могли постати перед судом у пристойному вигляді. Однак, на мій подив, незважаючи на часті публікації в газетах вашої батьківщини, уряду Голландії повідомили про судовий розгляд лише того дня, коли він розпочався. В усякому разі, вони ніяк не допомогли мені — боялися, що це зашкодить статусу «нейтральної» країни.

Побачивши, як ви заходите до зали суду 24 липня, я зрозумів, що битва програна й залишається тільки гідний відхід. Ви увійшли з неукладеним волоссям й у збляклому одязі, однак крокували твердо, з високо піднятою головою, не приймаючи привселюдне приниження, котре вони підготували для вас. Ви зрозуміли, що битва добігла кінця й вам залишилося тільки гідно піти. Кілька днів тому маршал Петен відправив на розстріл безліч солдатів за обвинуваченням у зраді, бо вони відмовилися йти в атаку проти німецьких кулеметів. Французи постали перед суддями за спробу кинути виклик смерті…

Досить. Немає сенсу й далі розмірковувати над тим, що точно переслідуватиме мене все життя. Я оплакуватиму вашу смерть, я ховатиму свій сором за помилки, яких припустився в незрозумілих моментах, або за думки, що справедливість під час війни і миру однакова. Я нестиму цей хрест, але, щоби вилікувати рану, потрібно припинити чесати заражене місце.

Проте ваші обвинувачі нестимуть іще важчий хрест. Хоча сьогодні вони сміялися й вітали одне одного, настане час, коли цей фарс викриють. І навіть якщо цього не станеться, вони знають самі, що засудили невинну людину, бо потрібно відволікти народ, — так само наша революція, перш ніж принести Свободу, Рівність і Братерство, мусила встановити гільйотину на площі й розважити кров’ю тих, у кого не було хліба. Вони прив’язали одну проблему до іншої, гадаючи, що нарешті знайшли рішення, але насправді створили важкий ланцюг із міцної сталі, що стане їхнім тягарем на все життя.

Є один грецький міф, який завжди мене зачаровував, і він, гадаю, дуже добре описує цю історію. Жила собі гарна дівчина, якою всі захоплювалися і яку водночас побоювалися, бо вона здавалася занадто незалежною. Її звали Психеєю.

Батько Психеї впав у розпач, що його донька залишиться старою дівою, тож пішов за порадою до бога Аполлона, який згодився розв’язати цю проблему: Психея мусила вдягнути жалобний одяг і піднятися на самоті на вершину гори. На світанку з нею мала одружитися змія. Цікаво, що на своїй найвідомішій світлині ви зображені якраз зі змією на голові.

Але повернімося до міфу: батько виконав наказ Аполлона — відправив доньку на вершину гори. Там, сповнена жаху й змерзла, вона заснула, впевнена, що її смерть близько.

Проте наступного ранку вона прокинулась у гарному палаці, ставши королевою. Щоночі вона зустрічалася зі своїм чоловіком, однак він зажадав від неї виконання однієї вимоги — повністю довіряти йому й ніколи не дивитися на його обличчя.

Провівши з цим чоловіком на ім’я Ерос кілька місяців, вона закохалася. Вона обожнювала розмовляти з ним і кохатися, чоловік поводився з нею так, як вона заслуговувала. Водночас її не полишав страх, що вона одружена з жахливою змією.

Одного дня вона більше не могла стримувати цікавість і, дочекавшись, поки чоловік засне, обережно підняла простирадло й при світлі свічки побачила обличчя неземної краси. Однак світло розбудило його. Зрозумівши, що дружина не зуміла виконати єдиного прохання, Ерос зник.