Розділ «Пауло Коельйо Шпигунка»

Підозрювану попросили вдягтися, а тим часом обшукали апартаменти й знайшли безліч матеріалів, переважно одяг і жіночі прикраси. Там же знайшли дозвіл на подорож до Віттеля й дозвіл на роботу за винагороду на французькій території від 13 грудня 1915 року.

Заявивши, що все це виглядає як непорозуміння, вона наполягла, щоби склали детальний перелік усього винесеного з кімнати; таким чином потім вона матиме змогу звернутися до суду, якщо до ночі речі не повернуться на свої місця в ідеальному стані.

Тільки наша газета мала доступ до всього, що відбувалося під час її зустрічі з прокурором Третього військового суду доктором Бушардоном, завдяки нашому секретному джерелу, яке зазвичай надавало нам інформацію про долю людей, котрі проникли до нас, але яких згодом розсекретили. Згідно з даними цього джерела, яке надало повний запис цієї розмови, доктор Бушардон подав їй звинувачення, котрі важким тягарем нависли над нею, і попросив їх прочитати. Коли вона дочитала, він поцікавився, чи хотіла б вона мати адвоката. Вона категорично відмовилася, відповівши лише:

— Але я невинна! Хтось просто грається зі мною! Я працюю на французьку розвідку, коли мене про це просять, хай і не часто.

Доктор Бушардон попросив її поставити підпис у документі, який пізніше передало нам наше джерело, і вона радо це зробила. Жінка була впевнена, що вже того самого вечора повернеться до свого комфортного готельного номера й одразу ж зв’яжеться зі своїм «величезним» колом друзів, які прояснять ці абсурдні звинувачення.

Щойно шпигунка підписала необхідний документ, її відвезли до в’язниці Сен-Лазар. Дорогою вона постійно повторювала, зриваючись на істерику: «Я невинна! Я невинна!» Ми ж у цей час проводили ексклюзивне інтерв’ю з прокурором.

— Без сумніву, вона гарна жінка, як усі й говорять, — сказав він. — Але її провина — це відсутність делікатності, повна відсутність співчуття, маніпулювання й руйнування життя чоловіків. Принаймні одного з них вона довела до самогубства. Людина, яка сиділа переді мною, була шпигункою і душею, і тілом.

Звідти ми вирушили до в’язниці Сен-Лазар, де вже зібралися журналісти й розмовляли з директором в’язниці. Здавалося, він поділяв думку Бушардона (до речі, і нашу також), що краса Мата Харі з плином часу зів’яла.

— Вона гарна лише на фото, — говорив він. — Те розпусне життя, яке вона вела впродовж тривалого часу, зробило з неї жінку з великими чорними колами під очима, сивіючим волоссям і досить дивною поведінкою. Вона вперто повторювала лише два слова: «Я невинна!» — постійно зривалася на крик, як зазвичай поводяться жінки в ті особливі періоди, коли їм важко себе контролювати. Тож я здивований поганим смаком деяких своїх друзів, які мали з нею ближчі стосунки.

Це підтвердив і в’язничний лікар, доктор Жюль Соке, провівши медичний огляд, який показав, що вона не хвора й не має лихоманки, її язик не містить ознак шлункових проблем, прослуховування легень і серця не виявило жодних підозрілих симптомів.

Тож її відвели до однієї з камер в’язниці Сен-Лазар, попросивши сестер-черниць принести жінці гігієнічних прокладок, оскільки в неї почалася менструація.

І тільки тоді, після багатьох допитів, проведених тими, кого ми називаємо «паризьким Торквемадою», ви зв’язалися зі мною і я вирушив до Сен-Лазар. Але запізно: вас уже скомпрометували показами свідків в очах того, кого зрадила власна дружина, про що знала половина Парижа. Такий чоловік, моя люба Мата Харі, як хижак із налитими кров’ю очима, котрий шукає помсти, але аж ніяк не справедливості.

Коли перед візитом я прочитав ваші свідчення, то побачив, що ви більше хотіли показати свою важливість, а не захистити себе й довести свою невинуватість. Ви говорили про своїх могутніх друзів, міжнародний успіх і заповнені театральні зали, тоді як мали б робити цілком протилежне: показувати, що ви жертва, цап-відбувайло для капітана Леду, який просто використав вас у своїх внутрішніх суперечках із колегами щодо того, хто має взяти на себе генеральне керівництво службою контррозвідки.

Сестра Поліна розповідала, що коли ви поверталися до камери, то без упину плакали й проводили ночі зі світлом, боячись щурів, які спустошували цю жахливу в’язницю, котру нині використовують здебільшого для ламання духу тих, кого вважають сильними, наприклад вас. Ви скаржилися, що внаслідок шоку від усього врешті збожеволієте й не дочекаєтеся судового розгляду. Багато разів просили помістити вас до лікарні. Оскільки вас тримали в одиночній камері, то ви ні з ким не говорили, а в лікарні мали хоча б можливість поспілкуватися з кимось.

Водночас обвинувачі поволі втрачали надію знайти щось підозріле у ваших речах. Єдиною знахідкою була шкіряна сумочка з різноманітними візитівками.

Бушардон спробував допитати поважних кавалерів, які роками випрошували вашої уваги, одного за одним, і всі вони заперечували будь-який близький зв’язок із вами.

Аргументи прокурора доктора Марне межували з повною маячнею. Якось, коли вже зовсім не мав що сказати, він навів такий доказ:

— Зелле — це той страшний тип жінок, яких ми бачимо в наш час. Та легкість, із якою вона розмовляє різними мовами (особливо французькою), її численні зв’язки в різних сферах, її манера спритно проникати в різні соціальні кола, її елегантність і видатний розум, її аморальність — усе це робить її потенційною підозрюваною.

Цікаво, що навіть інспектор Леду закінчив свої письмові свідчення словами на вашу користь, адже він не мав абсолютно нічого, що міг показати «паризькому Торквемаді». Тож він написав таке:

— Очевидно, що вона перебувала на службі в наших ворогів, але маю визнати, що це треба довести, а наразі я не маю нічого, щоб підкріпити це твердження. Якщо ви хочете отримати необхідні докази для допиту, краще звернутися до воєнного міністерства, де, власне, і зберігаються ці документи. На моє переконання, якщо людина сьогодні здатна подорожувати й контактувати при цьому з багатьма офіцерами, то цього вже достатньо, навіть якщо ми не знайшли жодних письмових підтверджень чи доказів, які приймають у військових трибуналах.