Розділ «Пауло Коельйо Шпигунка»

Зараз, пишучи ці рядки, я питаю себе, чи залишилася йому частина грошей.

Але я так більше не можу. Більше не можу тримати цю гіркоту в серці, адже якщо звідсіля вийду (а я й досі вірю, що так і буде, бо це просто неможливо — бути покинутою цілим світом), то мені виповниться сорок один рік, а я ще хочу мати право на щастя. Я сильно погладшала й навряд чи зможу повернутися до танців, але у світі існують й інші речі.

Мені краще думати про Астрюка як про людину, яка ризикнула багатством, щоб збудувати театр і відкрити його показом балету «Весна священна» — твору зовсім невідомого російського композитора, чиє ім’я я так і не змогла запам’ятати, бо захопилася цим ідіотом Ніжинським, який імітував сцену мастурбації з мого першого виступу в Парижі.

Мені краще згадувати Астрюка як людину, яка одного разу запросила мене сісти в поїзд та поїхати до Нормандії, адже напередодні ми обоє говорили про ностальгію за морем, якого давно не бачили. На той момент ми працювали разом уже практично п’ять років.

Там ми сіли на пляжі, майже не розмовляючи, аж поки я дістала із сумки газетну шпальту й передала йому для прочитання.

«Занепад Мата Харі: багато ексгібіціонізму й мало таланту» — так звучав заголовок статті.

— Це опублікували сьогодні, — промовила я.

Поки він читав, я піднялася, підійшла до краю води й підібрала кілька камінців.

— Хай що ти думаєш, а з мене досить. Я віддалилася від своїх мрій і вже навіть віддалено не є людиною, котру сама ж вигадала.

— Як це? — здивовано спитав Астрюк. — Я представляю лише найкращих артистів, і ти серед них. Хіба може проста критика від когось, хто не здатен написати нічого гідного, похитнути тебе?

— Ні. Але це перше, що я читаю про себе за стільки часу. Я швидко зникаю з театрів і преси. Люди вважають мене тільки повією, котра роздягається на публіці й видає це за мистецьку виставу.

Астрюк піднявся й підійшов до мене. Він також підняв кілька камінців із землі й кинув у воду подалі від берега.

— Я не репрезентую повій, бо це звело б нанівець мою кар’єру. Насправді я вже мусив давати пояснення одному чи двом посередникам, які побачили картку Мата Харі в моєму офісі. І знаєш, що я казав? Те, що ти робиш, — показ шумерського міфу, у якому богиня Інанна йде до забороненого світу. Вона має проминути сім дверей, біля кожної з яких стоїть страж. Для оплати за прохід вона мусить зняти весь одяг. Видатний англійський письменник, засланий до Парижа, де й помер у самотності та злиднях, написав театральну п’єсу, котра одного дня стане класикою. В ній розповідається, як Ірод отримав голову Іванна Хрестителя.

— «Саломея»! Де ця п’єса?

Мій настрій змінювався.

— Я не маю на неї прав і більше не зможу зустрітися з її автором Оскаром Уайльдом, хіба що викличу його дух на цвинтарі. Уже занадто пізно.

До мене знову повернулися безнадія, злидні й відчуття, що скоро я стану старою, негарною й бідною. Я вже минула рубіж у тридцять років — критичний вік. Я взяла камінець і жбурнула сильніше, ніж Астрюк.

— Камінцю, лети далеко й забери із собою моє минуле: весь мій сором, провину та скоєні помилки.

Астрюк шпурнув свій, пояснюючи мені, що я не скоїла жодної помилки, а лише скористалася правом вибору. Я не слухала його, граючись камінцем.

— А цей — за наругу над моїм тілом і душею. Від мого першого сексуального досвіду й донині, коли я лягаю в ліжко з багатими чоловіками, я роблю те, після чого заливаюся сльозами. І все це заради впливу, грошей, суконь, інших речей, що старіють. Я живу, замучена страхіттями, які сама собі створила.