Розділ «Пауло Коельйо Шпигунка»

Я абсолютно не знала, що відповісти, тому промовчала. Колись я вже казала, що чоловіки обожнюють пояснювати й мати про все свою думку.

— Вам варто побачити павільйон, який побудували тут німці. Вони хотіли нас принизити — звести гіганта з абсолютним несмаком: механічні й металургійні установки, мініатюри кораблів, які невдовзі пануватимуть на всіх морях, і велетенська вежа, наповнена… — Він осікся, ніби збирався бовкнути непристойність. — …пивом! Кажуть, що це зробили для вшанування кайзера, але я абсолютно впевнений: усі ці речі мають на меті тільки одне — насторожити нас і змусити побоюватися їх. Десять років тому схопили єврейського шпигуна, який просторікував, що війна знову постукає в наші двері. Але зараз запевняють, що насправді він — бідний невинний хлопець, а все це через клятого письменника Золя. Він зміг розділити наше суспільство: пів-Франції хоче тепер звільнити цього шпигуна звідти, де він повинен перебувати вічно, з острова Диявола.

Він попросив дві склянки анісу, випив свою дещо поспіхом і повідомив, що надто зайнятий, але якщо я залишуся в місті ще якийсь час, то маю відвідати павільйон моєї країни. Моєї країни? Але я не бачила вітряків і кломпів.

— Насправді йому дали неправильну назву: Павільйон Голландської Ост-Індії. У мене не було часу піти туди. Його участь буде такою самою, що й інших наших дорогих об’єктів, які ми тут сьогодні побачили, але кажуть, що він дуже цікавий.

Чоловік підвівся з-за столу, узяв свою візитівку, дістав із сумки золоту ручку й надряпав на ній своє прізвище. Це був сигнал, що він сподівався познайомитися зі мною ближче.

Він вийшов, формально поцілувавши руку на прощання. Я глянула на картку й не побачила на ній жодної адреси. Я вже знала, що це було традицією, тож не збиралася накопичувати непотрібні речі і, щойно він зник з очей, зім’яла візитівку й викинула.

За дві хвилини я повернулася, щоби забрати її: це був чоловік, якому призначався лист від консула.

Частина 2

«Висока та витончена, граційна, як дика тварина, із чорним, дивно вкладеним хвилястим волоссям, вона відносить нас до чарівних місць».

«Найжіночніша з усіх жінок, вона пише своїм тілом невідому нам трагедію».

«Тисячі нахилів і тисячі рухів, які досконало поєднуються з різними ритмами».

Ці вирізки з газет здаються уламками розбитого горнятка, котрі розповідають про життя, якого вже не пам’ятаю. Вийшовши звідси, я зроблю для них шкіряну палітурку, а кожну сторінку оздоблю золотом. Це буде доньчиним спадком, оскільки всі мої гроші вже конфіскували. Коли ми будемо разом, я розкажу їй про «Фолі-Бержер» — мрію всіх жінок, які прагнули танцювати на сцені. Я розкажу про красу Старого міста в Мадриді, вулиць Берліна й палаців Монте-Карло. Ми гулятимемо разом у «Трокадеро», «Серкль Рояль»[5], відвідаємо ресторан «Максімз» у Парижі, питимемо каву в «Румпель Меєрс». Ми заходитимемо в усі ресторани, котрі зрадіють поверненню своєї найвідомішої клієнтки.

Ми поїдемо разом до Італії, де із задоволенням побачимо проклятого Дягілева на межі банкрутства. Я покажу «Ла Скала» в Мілані й гордо скажу:

— Тут я танцювала в балеті Антоніо Марчено «Бахус та Гамбрінус». Я впевнена: усе, що я переживаю зараз, лише поліпшить мою репутацію. Хто ж не захотів би побачитися з фатальною жінкою, можливо, шпигункою, яка знає безліч секретів? Увесь світ заграє´ з небезпекою, оскільки її насправді не існує.

Можливо, вона запитає:

— А моя мама, Марґарета Мак-Леод?

І я їй відповім:

— Я не знаю цієї жінки. Усе своє життя я думала й діяла як Мата Харі, котра зачаровувала чоловіків, викликала заздрість жінок і завжди це робитиме. Відколи залишила Голландію, я втратила відчуття відстані, небезпеки й страху — мене більше ніщо не може злякати. Я приїхала до Парижа без грошей і нормального гардеробу — і поглянь, як піднялася в житті! Сподіваюся, з тобою станеться те саме.

Також я розкажу про свої танці — добре, що я маю портрети із зображенням більшості рухів та фігур. Хоча критики, які ніколи не могли мене зрозуміти, казали протилежне — на сцені я забувала, що була жінкою, і підносила себе Богу. Тому роздягатися було дуже легко. У той момент я й моє тіло були нічим. Були лише рухи, синхронізовані із Всесвітом.