Розділ «Частина V Море таємниць»

Після цього було отримано третє повідомлення — від Швіґера на базу. Він повідомляє точну широту й довготу місця атаки «Лузитанії», а також зазначає, що потопив корабель «однією торпедою»[727].

Це стало новиною. На той час у пресі домінувала точка зору, що «Лузитанію» потопили двома торпедами, бо пасажири повідомляють про два великі вибухи. Але тепер фахівці в Кімнаті 40 достеменно знали, що Швіґер випустив лише одну торпеду.

Це, як вони розуміли, призводило до незручних питань: як могла одна-єдина торпеда потопити корабель таких розмірів, як «Лузитанія»? І якщо не було другої торпеди, то що ж саме стало причиною другого вибуху?

Вони також розуміли, що повідомлення Швіґера треба за будь-яких умов тримати в секреті, бо знання саме такої особливої інформації може викрити Німеччині існування Кімнати 40.

На той час, коли почалося розслідування Мерсі, —15 червня 1915 року — влада Британії вже встигла пройти через чергову кризу, що виникла від нестачі снарядів на Західному фронті та провалу плану Черчилля захопити Дарданелли й коштувала країні багатьох кораблів та життів. На чолі Адміралтейства стали інші люди. Фішер пішов у відставку, а Черчилля позбулися. Проте ці зміни аж ніяк не вплинули на кампанію проти капітана Тьорнера.

Після публічних попередніх свідчень декількох пасажирів і капітана Тьорнера, які коротко розповіли про катастрофу, лорд Мерсі розпочав перше з закритих засідань, запросивши Тьорнера як свідка. Головний юрист Адміралтейства сер Едвард Карсон, генеральний аторней, досить різко вів допит капітана, наче це була справа про вбивство, у якій Тьорнер був головним підозрюваним. Карсон, вочевидь, сподівався довести, що Тьорнер проігнорував інструкції Адміралтейства — особливо ті, що приписували триматися посередині протоки.

Тьорнер сказав, що, на його думку, він перебував якраз посередині протоки, бо за інших обставин ішов би на відстані не більше ніжу милю від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл[728]. І справді, була одна фотокартка, на якій видно, що корабель на повній швидкості проходить повз Олд-Хед дуже близько до берега (за морськими уявленнями). А під час атаки корабель, як вважав Тьорнер, перебував на відстані у 12 миль від берега, а може, навіть 15. (За багато років після трагедії один водолаз указав точне місце останків корабля — 113/4 милі від Кінсейльського мису.)

Карсон також причепився до швидкості корабля: чому «Лузитанія» на момент удару рухалася лише зі швидкістю у 18 вузлів. Капітан пояснив, що знизив швидкість для того, щоб прибути до перекату річки Мерсі на вході в порт Ліверпуля вчасно та пройти в порт без зупинки, але розумність цього плану поставили під сумнів. Карсон був переконаний, що якби Тьорнер ішов зигзагом на максимальній швидкості, то уникнув би зустрічі з субмариною, а завдяки постійній зміні курсу все одно встиг би на перекат вчасно. Карсон проігнорував той факт, що Тьорнер насправді й ішов зигзагом, хоч і ненавмисно: він декілька разів змінював курс, щоб визначити своє положення[729]. Цей рух зигзагом і спричинив трагедію: останній поворот праворуч вивів його просто на U-20.

Адвокат Тьорнера, Батлер Аспінолл, головний британський знавець морського права, доклав усіх зусиль, щоб перетворити історію Тьорнера на послідовний звіт про останній ранок «Лузитанії» та викликати в лорда Мерсі співчуття. «Я хотів сказати, що зараз у нас є велика перевага знати те, що було невідоме йому тоді, — казав Аспінолл. — Ми сидимо тут і спокійно обговорюємо справу, маючи можливість вивчити мапи, і зараз умови в нас зовсім не такі, які були в капітана у момент прийняття рішення»[730].

Загалом лорд Мерсі вислухав свідчення тридцятьох шістьох людей: пасажирів, членів екіпажу та незалежних експертів. У результаті розслідування він скасував звинувачення Адміралтейства і зняв з Тьорнера відповідальність за загибель «Лузитанії». У своєму звіті Мерсі писав, що Тьорнер «вдався до найкращих заходів на основі наявної інформації. Його рішення були рішеннями досвідченого та вправного мореплавця. Хоча хтось інший міг би прийняти інші рішення — можливо, більш вдалі, — на мою думку, немає жодних підстав звинувачувати Тьорнера»[731]. Щодо закриття четвертої котельні за наказом «Кунард», то Мерсі дійшов висновку, що це не має стосунку до справи. Зниження швидкості, яке стало наслідком цього наказу, «все одно не заважало “Лузитанії” лишатися найшвидшим кораблем — швидшим за всі інші пароплави на трансатлантичних рейсах»[732]. Мерсі поклав усю відповідальність виключно на командира субмарини.

Без сумніву, Тьорнер відчув полегшення, але його син Норман згадував, що він сприймав таке ставлення як несправедливе. «Йому було боляче від того, як під час допиту... вину за потоплення намагалися покласти на нього, особливо звинуватити його за обраний ним курс»[733]. Лорд Мерсі поділяв його почуття. Скоро він відмовився від своєї посади в комісії, називаючи розслідування «чортовими брудними справами»[734]. «Кунард» залишила Тьорнера на посаді капітана.

Протягом закритої частини розслідування Адміралтейство жодного разу не визнало, що мало інформацію про переміщення U-20. Також таємною залишилась інформація щодо заходів із захисту «Оріону» та інших військових кораблів. Ба більше: Адміралтейство не стало виправляти помилку лорда Мерсі, який дійшов висновку, що в «Лузитанію» влучили дві торпеди, навіть незважаючи на те, що в Кімнаті 40 точно знали: Швіґер випустив лише одну.

Розслідування також не стало з’ясовувати, чому «Лузитанію» не переспрямували безпечнішим шляхом через Північну протоку і чому не надали супроводу. Насправді, ці невирішені питання є вкрай важливими у справі «Лузитанії»: з огляду на всі дані, які були в Адміралтейства щодо U-20; з огляду на те, що Адміралтейство раніше охоче надавало супровід кораблям, які прямували в порт, або ж відводило їх на безпечний маршрут; з огляду на те, що на борту були вкрай необхідні боєприпаси та снаряди; з огляду на те, що на основі розвідданих Кімнати 40 «Оріон» ретельно охороняли та стежили за ним; з огляду на те, що U-20 уже затопила три кораблі на шляху «Лузитанії»; з огляду на те, що керівник «Кунард» Бут у п’ятницю вранці влаштував паніку в штабі флоту у Квінстауні; з огляду на те, що існував новий і безпечніший маршрут через Північну протоку; з огляду на те, що і пасажири, і команда сподівалися на супровід Королівського флоту до Ліверпуля, — з огляду на все це, постає питання: чому корабель кинули напризволяще, коли прямо на його шляху чекав відомий убивця кораблів та людей?

У Національному архіві Британії та в Черчилль-коледжі у Кембриджі, де зберігаються документи Кімнати 40, про це немає жодних відомостей. У жодному документі — ані натяку на засмучення через наявність очевидної можливості скористатися плодами роботи Кімнати 40 і врятувати тисячу життів — змарнованої можливості.

Це питання здивувало принаймні одного відомого військового історика, покійного Патріка Біслі, який під час Другої світової війни був офіцером британської морської розвідки. Закони секретності Британії забороняли йому писати про це до 1970—80-х — тоді він опублікував декілька книг. Одна з них була присвячена Кімнаті 40 — вона подає начебто офіційну версію подій. У цій книзі він лише опосередковано торкнувся тих подій, розповідаючи, що якщо не було умисного плану наражати «Лузитанію» на небезпеку, то «єдине пояснення, що залишається, — це недбалість, яку не можна пробачити»[735].

Проте пізніше в інтерв’ю, яке зберігається в Імперському воєнному музеї в Лондоні, Біслі говорив менш розважливо. «Як англієць і людина, яка любить Королівський флот, я б краще списав цю невдачу на недбалість, навіть на страшенну недбалість, аніж на змову навмисне наразити корабель на небезпеку»[736]. Але, сказав він, «на основі значної кількості даних, які є в доступі зараз, я неохоче змушений стверджувати, що, беручи до уваги всі чинники, найбільш вірогідне пояснення — це дійсно змова, хоч і недосконала, поставити “Лузитанію” в небезпеку, щоб втягти Сполучені Штати у війну». Так багато було зроблено для «Оріону» та інших військових кораблів, писав він, але нічого для «Лузитанії». Він докладав неймовірних зусиль, але, хоч як він розглядав усі факти, однаково доходив висновку про змову. «Якщо таке пояснення неприйнятне, то, може, хтось дасть мені інше пояснення для цих дуже й дуже цікавих обставин?»

Відсутність супроводу також здивувала юристів «Кунард». У лондонському офісі на замовлення «Кунард» склали об’ємний конфіденційний документ щодо розслідування Мерсі, який мав на меті допомогти нью-йоркському адвокатові захищати компанію від десятків судових позовів американців. У ньому йшлося: «Щодо питання про конвой: сер Альфред Бут сподівався та очікував, що Адміралтейство надішле есмінці, щоб зустріти й супроводити корабель. У Квінстауні були есмінці, але не надано жодного пояснення, чому конвой не було організовано, окрім заяви містера Вінстона Черчилля про те, що Адміралтейство не може надати конвой комерційним суднам»[737]. У документі випущено той факт, що раніше того ж року Адміралтейство надавало супровід комерційним кораблям.

Це питання також турбувало пасажирів, членів команди й жителів Квінстауна. Третій помічник Альберт Бестік пізніше писав, що, беручи до уваги німецьке попередження в Нью-Йорку й те, що в Адміралтействі знали про нову активність субмарин, треба було вислати на захист судна які-небудь сили. «Навіть один есмінець, який би ходив навколо лайнера в небезпечній зоні, звів би можливість атаки до мінімуму або ж навіть повністю виключив би можливість атаки “Лузитанії” та втрати життів»[738]. Один із найкращих капітанів «Кунард» Джеймс Біссет, який працював під командуванням Тьорнера, а також був капітаном «Каронії», коли та зустрілася з «Лузитанією» коло нью-йоркського порту майже відразу після відплиття, писав у своїх мемуарах: «Нехтування необхідністю надати військовий супровід у вузьких водах біля місця призначення рейсу було ще більш дивовижним, якщо врахувати те, що не менш ніж двадцять три британські комерційні кораблі було торпедовано та потоплено з німецьких субмарин біля берегів Британії та Ірландії протягом попередніх семи днів»[739].

Сам Тьорнер не був певен, чи міг би супровід відвернути катастрофу: «Можливо, — казав він, даючи свідчення слідчому в Кінсейлі, — але ніхто не може знати напевне. Субмарина могла торпедувати обидва кораблі»[740].

Ще одна таємниця стосувалася другого вибуху на «Лузитанії». Причину цього вибуху обговорюватимуть іще століття після трагедії — ітиметься навіть про вибух боєприпасів або вибухівки, яку таємно навантажили на корабель. Насправді, таємний вантаж вибухівки дійсно міг бути на борту, але навіть якщо так, то другий вибух та прискорення затоплення судна — не його провина. Безліч розповідей свідків описує не такий яскравий вибух, який би міг бути за наявності вибухівки. Боєприпаси для гвинтівок теж навряд чи в цьому винні: за декілька років до того проводилися випробування, які довели, що боєприпаси не вибухають масово під дією вогню[741]. Саме після цих випробувань Міністерство торгівлі та праці США дозволило перевозити такий вантаж на борту пасажирських кораблів.