Розділ «Частина III Мертвий кільватер»

Занурившись на глибину перископа, Швіґер наказав «повний уперед» — із максимальною швидкістю в 9 вузлів — та задав курс, який «збігався з курсом пароплава». До корабля було ще багато миль, але коли дистанція зменшилася до 2 миль, він раптом змінив курс та почав збільшувати відстань. Швіґер, знов розчарований, записав: «Навіть якщо ми зараз будемо йти на найбільшій своїй швидкості, немає ніякої надії підійти достатньо близько для атаки».

У будь-якому разі він вирішив переслідувати корабель, як і раніше з крейсером «Джуно», — може, той знову змінить курс і їхні траєкторії збігатимуться.

Швіґер викликав свого лоцмана Ланца до перископа. Не зовсім зрозуміло, навіщо він це зробив, адже той корабель був чи не найбільш упізнаваним судном у міжнародних водах — неймовірна здобич. Він був майже у відчаї: один такий корабель зробив би його місячний тоннаж найбільшим за всю війну.

Погода залишалась навдивовижу спокійною, небо — ясним. Через це Швіґер не міг довго залишатися з піднятим перископом, бо його могли б помітити вартові на пароплаві-цілі або, навіть гірше, патрульний есмінець. У такому спокійному морі шанси на втечу будуть мізерні. Уже двічі йому доводилося відмовлятися від атаки через слід від перископа. Одного разу потенційна ціль, пароплав Королівської пошти, розвернувся, щоб його протаранити, і Швіґеру довелося швидко занурюватись і тікати на максимальній швидкості.

Ланц піднявся на пост керування. І саме в цей момент сталося дещо, що сам Швіґер вважав дивом.

На містку «Лузитанії» перед капітаном Тьорнером постала дилема, розв’язати яку не допомагав навіть увесь його морський досвід. Якщо ранкові повідомлення були правдивими, то просто попереду, а також позаду були субмарини.

Крім того, постала проблема з часом: до Ліверпуля залишалося ще 250 морських миль. На вході в затоку міста був горезвісний перекат річки Мерсі, який можна пройти лише під час припливу. Якщо зараз прискоритися та рухатися на максимальній швидкості, яку дозволяють три котельні, — тобто 21 вузол, — то вони прибудуть надто рано. Зупинятися коло перекату не можна ні в якому разі, і йому доведеться ходити колами в Ірландському морі, своїм димом запрошуючи до себе всі субмарини в радіусі 20 миль.

У проблеми був ще один вимір. Оскільки годинник показував лише трохи за полудень, то з якою б швидкістю зараз не рухалась «Лузитанія», усе одно через протоку Святого Георга доведеться йти вночі, де туман завжди постає серйозною загрозою. Тьорнер весь ранок провів у тумані й зараз міг лише приблизно визначити місцеперебування корабля — це тільки ускладнювалося тим, що доводилось іти набагато далі від берега, ніж він звик: у 20 милях замість однієї.

Тьорнер викликав на місток двох своїх офіцерів, капітана екіпажу Андерсона та старшого помічника Джона Престона Пайпера, щоб порадитися з ними та дійти якогось рішення. Спершу треба максимально точно визначити положення. Звісно, зараз було видно узбережжя Ірландії, але через велику відстань визначити щось точно було неможливо. Тьорнер був моряком старої школи, тому покладався на спосіб, який називався методом траверзної відстані: треба рухатися паралельно береговій лінії зі сталою швидкістю приблизно півгодини, а в цей час старший помічник Пайпер братиме чотири пеленги з однієї й тієї самої відмітки на березі — у їхньому випадку маяка на Олд-Хед.

Визначивши положення, Тьорнер планував підтримувати швидкість у 18 вузлів та прийти на перекат Мерсі наступного ранку, якраз вчасно, щоб без затримки увійти в затоку. Це не максимальна швидкість, яку можуть дати три котельні, але все одно швидше за будь-яке комерційне судно і, тим паче, за будь-яку субмарину. Пізніше Тьорнер також збирався підійти ближче до берега, щоб пройти повз плавучий маяк Конінбеґ, перш ніж корабель увійде в найвужчу частину протоки Святого Георга. Тьорнер розумів, що таке рішення суперечить рекомендаціям Адміралтейства, згідно з якими треба проходити маяки та інші навігаційні орієнтири «посередині протоки». Проте Адміралтейство повідомило про субмарини у 20 милях від маяка, а будь-який мореплавець, проходячи протоку в 45 миль завширшки, вважав би це серединою протоки. Якщо дотримуватися порад Адміралтейства, то треба йти просто в пащу субмаринам.

Близько 13:30 капітан Тьорнер наказав стерновому повернути праворуч, щоб вивести корабель на паралельний до лінії берега курс — Пайпер мав зняти перший із чотирьох пеленгів[524]. Цей поворот, а також декілька попередніх змін курсу переконали пасажирів у тому, що капітан вирішив дотримуватися зигзагоподібного курса, щоб уникнути зустрічі з субмариною, хоча насправді це було не так. Парадоксально, але через форму берега пасажирам здалося, що корабель повернув в інший бік, у відкрите море.

Роберт Кей боровся з кором, спостерігаючи за морем крізь ілюмінатор. Хлопчик із Бронксу, весь у плямах, з гарячкою, мав єдину розвагу — стежити, як світ пропливає повз його вікно. Море навколо блищало під сонячними променями, і берег Ірландії манив яскравою зеленню. Раптом корабель повернув праворуч, і берег почав відступати, вкрай розчарувавши хлопця[525].

Того ранку «король шампанського» Джордж Кесслер вирішив звернутися зі своєю пропозицією щодо тренування пасажирів до капітана Тьорнера. За розмовою обидва курили.

Пізніше Кесслер писав: «Я запропонував видавати пасажирам квитки з зазначенням номера шлюпки, у яку треба сідати, коли щось трапиться. Мені здалося, що така інформація може звести до мінімуму труднощі в разі небезпеки»[526].

Тьорнер розповів, що таку ідею вже обговорювали після катастрофи «Титаніка», але в «Кунард» її відкинули як «недоцільну». Він також додав, що не має повноважень запроваджувати такі тренування на свій розсуд без згоди Торговельної палати Адміралтейства.

Потім тема їхньої розмови перейшла на «загрозу торпед, яку ніхто з нас навіть і не розглядав серйозно». Можливо, Тьорнер трохи применшив власні побоювання, щоб заспокоїти Кесслера.

Тільки-но лоцман Ланц піднявся, Швіґер знов побачив, що велетенський пароплав змінює курс, цього разу праворуч[527]. «Він ішов просто на нас, — розповідав Швіґер Валентінеру. — Складно вигадати більш вдалий курс, на який він міг би лягти, якби вирішив навмисне стати найзручнішою ціллю для нашої атаки».

Це сталось о 13:35. Новий курс корабля міг означати, що він прямує у Квінстаун. Швіґер задав таку траєкторію руху, щоб U-20 опинилася попереду під прямим кутом. Він наказав «повний уперед», і в наступні 25 хвилин субмарина летіла зі своєю максимальною швидкістю курсом, що перетинав курс пароплава. Корабель у видошукачі ставав усе більшим. «Коротке швидке прискорення — і ми почали чекати», — розповідав він Валентінеру.

Протягом свого патрулювання Швіґер мав підстави не довіряти торпедам, але зараз вибору в нього не було. Проти такого великого корабля його палубні гармати були безсилими, а вже після кількох пострілів корабель розвернеться та спробує протаранити субмарину або ж просто втече. Тому Швіґер обрав торпеду G6.

На субмарині зростала напруга. Якщо корабель зробить іще один поворот, то на цьому погоня завершиться. До Квінстауна було зовсім близько. Крім того, вартові пароплава могли помітити перископ, і тоді капітан негайно викликав би есмінці. Хоч як дивно, корабель, здавалося, йшов без жодного супроводу. А ще більш дивним, на думку Швіґера, був той факт, що корабель узагалі опинився в цих водах, особливо після двох успішних атак у попередній день. «Ніяк неможливо пояснити той факт, що корабель не направили через Північну протоку»[528], — писав він у своєму журналі.