Розділ «Частина друга Загублена фібула»

Йоганнес упав на кухонний стілець.

— Ні, — відказав хлопчик. — Та ти ж і не сподівалася від мене відповіді. Але принаймні відтепер ти можеш не хвилюватися, що Антак і Ведур мають померти.

Моа стала біля підвіконня.

— Ксавайя! — мовила вона.

Йоганнес скрикнув. Цибуля в Бріттиному ящику для зелені вмить черкнула вершками стелю.

— Ти з глузду з’їхала? Що подумає Брітта, як повернеться з роботи?

— Ксавайя! — захоплено вигукнула Моа — й останні три стебла петрушки стрельнули у висоту.

— Припини, ти, дурненька! — крикнув Йоганнес, дістаючи з шухляди кухонні ножиці. — Зараз я все це позрізаю!

— Воно діє! — сказала Моа — і карликові деревця на підвіконні потяглися вгору. — Я можу вирощувати рослини! Я можу літати, і вирощувати рослини, і…

— Ти зовсім схибнулася! — люто мовив Йоганнес, зрізуючи петрушку й цибулю знову, до нормальної висоти. Хоча петрушка при цьому, на жаль, позбувалася свого величезного ажурного листя. — А мені здавалося, що ти зовсім не хочеш ставати лі-феєю?

— Ах, то було сто років тому! — вигукнула крихітна дівчинка. — Ото й тільки, що я не шепочу при цьому! Чи, може, шепочу? Але ж цим нікому не завдаю прикрощів!

— Ну, наразі ніхто не скаже, ніби ти шепочеш, — запевнив Йоганнес. — Ти так верещиш, що побудиш мені всіх сусідів, і я матиму неприємності.

І саме цієї миті хтось постукав знадвору в двері, що вели на подвір’я.

— От бачиш! — злякано сказав Йоганнес.

І тільки тоді йому спало на думку, що серед ночі жоден сусід не прийде з подвір’я, аби поскаржитися Брітті на сина.

— Чом би тобі не піти? — прошепотів Ведур. — Принаймні хоч звільнишся! Повертайся в наш край, а сюди не приходь більше! Навіщо нам гинути обом?

— Я винен! — відповів пошепки Антак. — Як я можу звільнитися, знаючи, що він тебе… — На мить запала тиша. — Король здогадується про те, що сталося. І навіть Торіл це знає. І ти гадаєш, він мене не питатиме до кінця мого життя, яка випала тобі доля? Як я там житиму далі?

— Ти зможеш попросити короля, щоб він надіслав допомогу, — прошепотів Ведур.

Антак гірко засміявся.

— Сам знаєш, що він відповість, — мовив він. — Я залишаюся. Це все, що я можу зробити для мого сина й мого народу.