Розділ «Частина друга Загублена фібула»

«Невже ж ця невеличка річечка може бути такою буйною? — спантеличено подумав Нісс. — Можливо, від весняної повені? Можливо, тоді вона виходить зі своїх кам’яних берегів?» Але хоча роти в людей на щиті були роздерті німим криком, очі їхні сміялися!

Нісс підступив іще на крок ближче й відсахнувся. З будівлі вдарила приглушена музика, похмура й погрозлива. Завищали, відчинившись, двері й загрюкнулись. Забряжчали ланцюги, й закричав чоловік, неначе від лютого болю.

«Саме так!» — подумав Нісс, нажахано ховаючись за східцями, що вели нагору до вхідних дверей. Саме про таке розповідалося і в переказах, і називалося це місце в’язниця. Темна, холодна будівля, куди одні люди кидали інших людей, щоби ті гнили там у бруді й пітьмі. Ось із будівлі долинуло страхітливе ридання, потім удари барабана.

Нісс швидко обернувся. Потойбіч води все так само тяглися один за одним самохідні вози. Якась жінка, тримаючи дитину за руку, стрибала з нею, сміючись, попід стіною, над річкою.

«І це так близько біля всього прекрасного!» — подумав Нісс. Але, можливо, саме тому в’язницю й відокремлено від усього іншого водою? Як інакше люди могли би радіти життю, з усіма їхніми зоровими скриньками, самговорами та крилатими возами, коли б завжди чули поруч стогони й крики ув’язнених?

Тільки тепер Нісс придивився до вхідних дверей і ледве встиг закрити рота рукою, щоб не зойкнути. Там, високо над головою, висіла, легко погойдуючись на вітрі, що налітав з води, клітка. А в ній сидів скорчений скелетик, що стискав кісточками пальців ґрати своєї тюрми, ніби до останньої хвилини сподіваючись на порятунок. І надто дрібненький то був скелетик, щоби належати людині.

Із підвалу долинув лютий регіт — такий страшний! Нісс ніколи ще не чув, щоб хтось отак реготав. Сумнівів більше не було. Скелетик був надто малий, щоби належати людині.

Так, будівля, що височіла перед ним, була в’язницею. Але в’язницею не для людей.

«Антак і Ведур! — шепотів Нісс, біжучи по невеликому містку так шпарко, мов за ним сто вовків гнались. — Люди тримають там медлевінґерів! І катують їх!»

Малого медлевінґера так трусило від страху, аж мусив зупинитися посеред містка. Як можуть люди коїти щось подібне? Як могли ще й хвалькувато вивісити над дверима кістяк котрогось замученого медлевінґера?

Люди — жахливі істоти, й саме про це розповідали стародавні перекази. Нісс почав розуміти, чому король не хотів, щоб хто-небудь у їхньому краї довідався про світ людей.

«Святі духи!» — прошепотів він.

Треба негайно повертатись! Негайно розповісти Йоганнесові й Моа про це відкриття! Невже Йоганнес досі не знає про існування цієї тюрми? Чи можливо, щоб цей хлопчик нічого не здогадувався про існування медлевінґерів, коли так близько від нього висить оця клітка з кістяком?

Ліворуч і праворуч від того маленького містка, ховаючись, мов у глибокій ущелині, відходила інша річечка, набагато вужча за першу, і понад нею нездоланним муром височіли коричнево-червоні будинки. І до цієї ущелини не потрапляв жоден сонячний промінчик.

Але Нісс, перебігши на другий берег річки, знову потрапив на вільний простір. Цієї ж миті з-за хмар вигулькнуло сонце, і тільки тепер він відчув, як йому досі було холодно. І знову перед ним простягалася річка, тільки цього разу ширша, а високі червоні будинки виглядали трохи приязнішими. Ряди за рядами підносилися вгору вікна незліченних поверхів, але цю монотонність порушували невеликі фронтончики, під якими з люків звисали канати. До них були причеплені внизу важкі металеві гаки — достоту такі, якими в рідному краї користується мірошничиха, щоб підіймати мішки з зерном до жорен.

Під тими люками були ще й інші, ширші за вікна, і Нісс зрозумів, що вантажі, котрі підіймають на канатах угору, саме тут затягують до будівлі.

Це були, певне, такі складські приміщення. Багато найнижчих люків стояли відкриті, й крізь них Нісс бачив стоси килимів найрозмаїтіших барв. Поруч сиділи чорночубі чоловіки й щось виклацували пальцями на маленьких машинках, ніби безгучно граючи на музичних інструментах.

Нісс був щасливий, що його не видно. Він побіг попід рядом будівель, аж до кінця. Перед одним із відчинених люків на дерев'яних ґратках лежав стос килимів. Фарби вигравали на сонці, й Нісс відчув, як обважніли йому ноги від бігу.

«Тільки на хвилинку! — подумав він, тужно задивившись на такі м’якенькі килими. — А тоді побіжу далі шукати дорогу додому. Я повинен розповісти Йоганнесові про ту в’язницю. Антак і Ведур! Я мушу поспішати!»

Але він знав, що більше не витримає. Людські вулиці такі кам’янисті й нескінченно довгі. Якщо зараз він не перепочине хоч трішки, то нізащо не дійде до Йоганнеса й Моа…