Розділ «Частина друга Загублена фібула»

— Ви тут якось дасте собі раду самі? — запитав прибульців. — Бо я маю йти до школи. — Тут він подумав про Кевіна й весь затрусився. А ще про пана Країдлінґа… — Будьте хоч трохи обережні, щоб вас ніхто не побачив!

— Можеш покластися на нас, як на кам’яну гору! — промимрила Моа з повним ротом.

У квартирі запанувала тиша.

— І це називається булочки! — мовив Нісс, соваючи вказівним пальцем останню крихту по тарілці. — Коли б не сухі, то мали б ще й смак!

— Наразі ці люди показують себе достеменно такими, якими я їх собі й уявляла, — скривилася Моа.

— За винятком того лише, що вони таки існують, — уточнив Нісс. — А знаєш що, Моа? Добре ще, що вони хоч розмовляють нашою мовою.

— Добре? — перепитала Моа. — У цьому немає нічого дивного. Адже ми колись жили поряд із ними. — Обличчя її набуло задумливого виразу. — Король завжди це знав. Звісно, й Антак знав, наш хранитель історії. І Ведур. Чому ж вони не хотіли, щоб про це довідався ще хтось у нашому краї? Навіть казки про Сиву Давнину вони пустили в непам’ять! Про чарівників я знаю куди більше, ніж про людей. І про нас самих я знаю так само небагато. Що ми вміли за Сивої Давнини і все таке. Про чарівні сили…

— Правда, — погодився Нісс.

— Ми довідаємося про це! — вигукнула Моа. — І тоді ми їм покажемо!

— Але спочатку мусимо розшукати Антака з Ведуром, — нагадав Нісс. — Вони мають бути десь тут! Згадай про цю нору під трояндами!

— Тут усе таке дивне! — промовила Моа й почала обходити кімнату. На підлозі чого тільки не валялося: дерев’яні палички з різнобарвними гостряками, зіжмакані, обстріпані хустинки, два кольорові халати, зім’яті папірці й срібний плаский кругляк. — І порядку в них теж нема, у цих людисьок. Утім, про це в переказах нічого не говориться.

Але тут Нісс натрапив на той кругляк.

— Ось! — крикнув він. — Величезна платівка! Для штуки-на-платівки! Він змайстрував для них іще й велику штуку-на-платівки!

— Цього я не знаю! — сказала Моа. — Ти ж ніколи про таке не розказував.

Але Нісс уже стріляв очима по кімнаті.

— Он, нагорі! — показав на полицю. — Допоможи-но мені видертися на стілець.

Моа допомогла товаришеві вилізти на сидіння.

— Зараз заграє! — пообіцяв Нісс. Обгортка платівки відкрилася легко. Добре, що вдома він роздивився, як Ведур випробовував цю штуку. Дарма що вдома була лиш одна платівка, з піснею про дев’яносто дев’ять повітряних кульок, про які Нісс так хотів довідатися, що ж воно таке.

«We are the world! — закричало з невеличкої скриньки. Нісс зіскочив зі стільця й кинувся під ліжко. — We are the children!»

— Вимкни! — крикнула Моа. — Вимкни, кажу тобі!