Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я ж казав тобі, що ми знову зустрінемось. А ти затятий, Вітіко, і не поступаєшся.

— А ти поступаєшся?

— Коли змушують обставини, це робить кожна людина, — мовив син Начерата.

— Тільки для одних цей примус легший, ніж для інших, — зауважив Вітіко.

Підійшов і Каста:

— Вітаю, тебе, Вітіко!

— Я вже не пам’ятаю тебе, — признався Вітіко.

— Я Каста, — сказав чоловік, — я був коло Чинова в кавалькаді надто далеко позаду, щоб ти міг запам’ятати мене. А тобі сьогодні пощастило.

— Тут тільки про діло йдеться, — мовив Вітіко.

Після перепочинку знову тричі вдарили в дзвін, потім зачинили двері, розсілися на свої місця, запанувала тиша, Здик повільно вийшов наперед, обернувся обличчям до зборів, дививсь на них якусь мить, а потім заговорив:

— Любі, поважні та вірні! Настала мить, коли ми маємо вирішувати велике питання про спокій і добробут нашої країни. Нехай благословення найвищого проводиря військ спаде на голови, які будуть вирішувати, що справедливе і спасенне для країни. Наш ясновельможний, шляхетний і обачний князь Собеслав, що п'ятнадцять років правив у Богемії та Моравії, так тяжко захворів, що невдовзі покине цей світ. Лікарі кажуть, що незабаром його вже не стане. Вельмишановний лех Болеміл виразно нагадав нам, що в недавні минулі часи, коли відбувалася зміна володарів, виникали такі тяжкі нещастя, що тепер ми повинні палко намагатись уникнути їх. Але роки панування останніх двох князів — доброго Владислава і розумного та справедливого Собеслава — довели не тільки потребу уникати лиха при переході влади, а й необхідність навіть під час тривалого існування незмінної влади захищати від лихих намірів окремих осіб ті зерна щастя, які сходять і ростуть у країні під захистом володарів. Тим численним, хто приїхав сюди з різних частин країни і присутній тільки на сьогоднішньому останньому засіданні, я кажу: протягом небезпечної хвороби князя і окремі люди, і цілі гурти влаштовували зустрічі, присвячені цій темі. Визнано, що сварки при переході та утвердженні влади виникають тільки тоді, коли кожен із супротивників має багато прихильників, які підтримують його. Тому й вирішено з'ясувати, котрому представникові улюбленого роду святого Пржемисла засвідчує свою прихильність більшість панів наших обох земель і чи їхнє число таке велике, що їхній супротивник нічого не зможе вдіяти проти них, щоб потім князь, обраний цією більшістю, зійшов на князівський престол і кількістю своїх прихильників відлякував від спротиву, а в роки свого врядування помножував завдяки їм добро в країні, яке служить усім побожним. Досі існують ще численні галузки роду Пржемисла. Є Конрад зі Зноймо, син Лютольда, сина Конрада, є Вратислав із Брно, син Ульріха, сина Конрада, цей Конрад був братом короля Вратислава; є Оттон, що втік у Русь, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Крім того, є онуки великого короля Вратислава, передусім від його сина Борживоя: онуки Спітигнев, Леопольд, Болеслав, Альбрехт; потім від його сина Владислава Лагідного, що панував перед теперішнім князем: онуки Владислав, Дипольд і Генріх; потім від його сина Собеслава, нашого теперішнього ясновельможного князя: хлопці Владислав, Собеслав, Ульріх і Вацлав. Я назвав не всі галузки, бо ж ви знаєте їх. Два роки тому двадцять дев’ятого дня місяця червня наш ясновельможний князь Собеслав скликав з’їзд у Садскій, де високі й низькі пани Богемії і Моравії на вимогу князя визнали його найстаршого сина Владислава його наступником на князівському престолі. Тепер треба з’ясувати, чи всі, а якщо не всі, то як багато людей і далі прихильні до сина Собеслава, юнака, якому виповнився лише двадцять один рік, а чи вони дотримуються думки, що передчасна смерть князя так змінила ситуацію, що треба дійти якоїсь іншої постанови. В цій залі зібралося так багато чоловіків, ба навіть майже всі, з Богемії та Моравії, чиє слово має вагу серед народів, які живуть у цих землях, що справді можна виробити належну остаточну постанову про владу і пишноту володаря. Нехай князівський престол буде міцно утверджений великою одностайністю. Як голова цих зборів я закликаю тих, хто записався подати свій голос із приводу даної ситуації, виступити і сказати, що, на їхню думку, треба робити даної миті. Те, що тут відбувається, має велике і вирішальне значення, тож від нинішньої миті залежить, чи зі стін цієї зали вийде і утвердиться на довгі роки щастя країни, а чи одразу почнеться неозоре і плутане лихо. Я закінчив свій вступ до предмета обговорень.

Після цих слів у рядах пролунали крики:

— Дуже добре сказано! Слушно! Чиста правда!

Лунали й інші нерозбірливі схвальні вигуки. Здик пішов на своє місце й сів.

Коли знову запанувала тиша, підвівся Бен і вигукнув:

— Тим, хто записався, пора вже висловити згідно з визначеним порядком свою думку про це питання.

Бен знову сів.

Якийсь час стояла тиша і ніхто не підводився. Потім серед зали підвівся чоловік, що мав на собі чорну ведмежу шубу, а на чорній шапці — синю пір’їну. Він гукнув:

— Я Ровно з півдня Богемії і був на з’їзді в Садскій. Там вияв волі був не вільний. Великі почули обіцянки, а ми, малі, боялися влади. Я не можу обстоювати Владислава, сина ясновельможного князя Собеслава.

Після нього підвівся чоловік у грубому чорному верхньому одязі і з півнячою пір’їною на ведмежій шапці. Він крикнув: