Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Тепер уже Вецель став на свій стілець і замахав руками, але галас лише гучнішав і найближчі люди стягнули його зі стільця.

Підвівся Дівіш і пішов від стільців на вільне місце, щоб його всі могли бачити, й підняв угору обидві руки. Але галас не вщух. Дівіш знову пішов на своє місце.

Тепер Любомир учинив так само, як Дівіш, але крики лунали й далі, інколи брязкала зброя. Любомир знову пішов на своє місце.

Цього разу повільно підвівся Вшебор зі своєю сивою бородою. Він став на ослінчик, який з огляду на його вік поставили йому перед стільцем. Зняв шапку й тримав її перед грудьми. Отак він стояв і не ворушився.

Оскільки він і далі стояв, галас став вщухати, тихішав, і нарешті пролунав голос:

— Вшебор! — крикнув могутнім голосом Пржедбор. — Вшебор!

Загукали й інші голоси:

— Вшебор!

Пржедбор крикнув тепер дуже виразно:

— Вшебор любить країну, і ви, люди, слухайте його!

— Вшебор! Вшебор! Вшебор! — загукали тепер численні голоси.

Гамір мало-помалу вщухав і зрештою в залі не лунало вже жодного звуку. Вшебор, що й далі стояв на ослінчику, заговорив:

— Любі, добрі земляки! Я дякую вам, що ви зглянулись на мій вік і вгамували своє небажання. Відколи Болеміл уже там, де років не рахують, я тепер найстарший у залі. Дозвольте розповісти вам про те, чого я зазнав у своєму житті. Болеміл уже не говорить, а мій рот набагато гірший.

— Кажи, кажи! — загукали численні голоси.

— Минуло багато сотень років, — заговорив Вшебор, — відколи батько Чех зі своїми людьми прийшов, перетнувши річку, в цей край. Вони жили тихо і не грабували сусідів. А коли вороги приходили в країну, відборонялися від них. Чужинцям, що приходили як гості, вони надавали притулок і дбали про них. А коли якийсь іноземець робив якийсь подарунок чоловікові з нашої землі, той з удячністю приймав його і теж давав якийсь подарунок іноземцеві. Але вони ніколи не брали від когось чужого подарунка за країну, на яку той не мав ніякого права. Тому й не мусили надавати допомогу в далеких країнах. Отож предки жили на батьківщині в згоді зі своїми звичаями, і це стало законом: вони ніколи не ходили у військові походи далеко за кордони своєї країни. Ясновельможний королю Владиславе, якби ці питання, перше ніж вони стануть ділом, ти обговорив на раді своїх людей, то, можливо, завдяки їхній мудрості були б знайдені інші шляхи для добра земель.

Сказавши ці слова, Вшебор зійшов зі свого ослінчика і сів на стілець. А чимало чоловіків у залі закричали:

— Таки правда! Гаразд! Так має бути!

У залі знову зчинився гармидер. Потім підвівся Ґезо, абат зі Страговського монастиря, і, коли гамір ущух, заговорив:

— Ми маємо святощі в нашому прадавньому місті Празі, маємо золотий престол наших князів у Вишеграді, чий замок ще давніший, ніж Празький, і був золотим замком у поган, а став золотим замком з пишними церквами в християн. На ті святощі дивиться увесь народ і молиться коло них Господу, і до цих святощів ходять на прощу чужинці, щоб долучитися до їхніх див. У нашій країні є стовп наших молитов, стовп нашого благоговіння, стовп нашої могутності й стовп нашої честі. А в німців є різноманітні королівські палаци, є різні міста, але король у жодному не має золотого престолу і ходить від міста до міста.

Після цих слів у залі знявся оглушливий гамір. Чоловіки гуркали мечами, дехто вимахував ними в піхвах над головою.