Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Вольфе, ти завжди маєш її, — проказав Вітіко, — я розмовляв із тобою і в їдальні, та й ти — зі мною, і ти щодня мав змогу розмовляти зі мною.

— Але я хочу потай і на самоті, — пояснив Вольф.

— Тож кажи потай і на самоті, — всміхнувся Вітіко.

— Бо ж так треба, — зітхнув Вольф. — Я прошу вас узяти мене на свою службу.

— Ти хочеш покинути свого пана Генріха фон Юґельбаха?

— Я не хочу покинути його, — відповів Вольф, — я хочу лишатися коло нього, власне, коло Берти, його доньки. Ви поберетеся з нею, і з нею поїдуть до вас жінки їй служити, і я не знаю, чи підуть і чоловіки, які будуть слугами їй і вам, але хтось повинен піти, і я хочу піти.

— То ти такий відданий Берті?

— Справді, і я повинен допомагати їй багато в чому, вона така ж розумна й піднесена, як і її батько, і часом не може собі дати ради в тому, чого хоче. Було б справжнім неподобством, якби ви не побралися з нею. Відколи ви були тут із двома чоловіками, ви вже не приходили до нас, а це було не зовсім добре.

— А Берта казала, що я чинив слушно, — заперечив Вітіко.

— Вона казала, а я от кажу, що в тому аж ніяк не було слушності, — наполягав Вольф, — та оскільки ви все-таки прийшли і все склалося добре, я вже знаю про це, тож мені все вдалося.

— Це тобі все вдалося? — здивувався Вітіко.

— Оскільки ви в нас були одного разу і я ходив разом із вами на скелю Сідал, і на Унчин, і до Чорного озера, — розповідав Вольф, — а потім поїхали геть і так довго жили у Горній Плані, я не раз лежав у кущах бузини, коли ви з Крживової гори дивилися на наш ліс. Я лежав у лісі, коли ви їздили верхи, я лежав серед колосся, коли ви з людьми розмовляли на лавах на вулиці. Я був у багатьох будинках та багатьох місцях і бачив, що ви робите, й чув, що розповідали про вас люди.

— Тож ти шпигував за мною, — виснував Вітіко.

— Так, — підтвердив Вольф. — Берта не казала мені ані слова, та, коли я розповідав їй, що бачив вас, і казав, що ви робили, вона поглядала на мене дуже приязно. Тепер немає ніяких троянд, та, коли ви тоді поїхали геть, вона завжди носила їх на голові, відколи ви бачили її з поганенькими червоними трояндами. Я був присутній і на вашому святі на Конячій луці коло Горньої Плани.

— Тебе там почастували? — запитав Вітіко.

— Я вдосталь спожив вашого пива і вашої печені, — відповів Вольф, — і я розповів нашому панові, що ви зробили, що люди казали про те і що я бачив на власні очі, і отак я дійшов причини думати, що ви будете вірні.

— І ти б хотів жити в моєму замку? — запитав Вітіко.

— Так, — мовив Вольф, — він буде дуже гарний, я бачив, як його будують, і недавно знову ходив туди.

— Якщо Генріх фон Юґельбах і його дружина Вюльфгільта фон Дорнберґ не заперечать, — сказав Вітіко, — і якщо Берта хотітиме, ти можеш прийти до мого замку.

— Бачите, я знав, що ви добрі, — зрадів Вольф, — і вам скоро це буде до вподоби, я служитиму вам день і ніч, і ми часто їздитимемо до пана Генріха і пані Вюльфгільти. А Берта наказуватиме мені. Ви ще досі маєте того гарного коня?