Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Того дня військові проводирі повідомили й імена тих, хто заявив, що покине Прагу. Сказали, що то страхопуди, які прагнуть гультяювати й нічого не обстоюють. Їм видали гроші на дорогу й відпустили їх. Пішло й багато полонених, інші пристали до воїнів Владислава.

Уранці наступного дня князь поїхав навколо подивитись, як ідуть справи в місті. З ним поїхали Дипольд і княгиня в супроводі жінок свого двору, серед них і Дімут у бойовому обладунку. Князь об'їхав усі плаци й дививсь, як проводирі провадять навчання з людьми, як воїни і допоміжні робітники готують знаряддя для оборони міста. Князь хвалив, віддавав накази, радився з військовими проводирями. Люди на фортечних мурах мали впевнені обличчя і охоче працювали. Закінчивши огляд, князь і княгиня повернулись на княжий двір.

Водночас до міста приїздили вози з харчами, прибували посланці та розвідники, щоб невдовзі знову вирушити з міста. Прибуло ще й кілька воїнів, які, розпорошившись, покинули гору Високу, а тепер повернулися шукати свої підрозділи. Прийшли й нові воїни, які прагнули допомогти боронити місто, Люди й далі покидали передмістя й подавались кудись далеко, натомість інші приходили з сіл і шукали захисту в місті.

Вітіко був здебільшого з лісовими людьми. Вони були підпорядковані йому, він учив їх і змушував виконувати вправи, давав їм усе потрібне, а вони ревно переймали науку. Докладав він зусиль і до того, щоб набути прозірливості, якої вимагав даний йому провід над людьми і яка знадобилася б під час оборони. Він ходив за порадою до старших проводирів, і вони охоче давали її, надто Любомир, що часто дбав, щоб Вітіко мав змогу бачити, як виконують військові вправи дудлебські воїни. Старий Болеміл теж давав багато добрих настанов. Часто ходив Вітіко й до молодих лицарів, та й вони не забували його. Він не раз ходив у почті князя, коли той обходив військо. Вітіко провідував хворих та поранених і залюбки ходив до Велислава, що жив в одному покої в замку і там сидів або лежав на м’якому ложе або навіть підходив до вікна, щоб бачити звідти, скільки око сягає, і то в який завгодно бік; Вітіко й від нього вимагав розповідей. Рана Велислава не давала надій на швидке одужання. У своєму домі Вітіко розпорядився, щоб Раймунд прибирав, готував їсти і дбав про коня, а Якоб виконував усю надвірну роботу, бо він був вправніший у ній.

Коли люди Вітіко закінчували навчання, то вже не мали роботи, тож тепер лісових людей у їхніх грубих плащах і важких чоботях часто можна було побачити на міських мурах, вони дивились на все, що помічали очі, надто коваль у сірому повстяному шоломі, сірій свиті, сірих штанах і в підбитих цвяхами чоботях. На його плечі висіла булава, яку він був метав у сина Начерата. Урбан, небіж коваля, мав на рані грубу полотняну пов’язку, так само й ткач Христ Северин. Скрипаля Тома Йоганнеса, теслю Давида і Віта Ґреґора занесли для лікування до черниць у монастир Святого Георгія.

Лісові люди дивилися тепер на довгий міст через Влтаву, на численні хати обох передмість, на гори, відображені у воді, або на поля за хатами. Потім придивлялися ближче: до одягу на людях, до коней, коли проїздили вершники або вози, показували один одному шви між камінням або стики між колодами, з яких були збудовані хати. Залюбки сідали на різні предмети, що були навколо, й розповідали про речі, про які дізналися тут від багатьох людей і завдяки численним запитанням. На одній скелі на Влтаві, ще до того, як її води добігали до Праги, стояв Вишеградський замок. Той замок був збудований давно, тоді, як усі гори над Влтавою ще вкривали первісні ліси, задовго до часу, коли жив герой Забой і співець Люмир. А потім прийшов Крок і мав у тому святому замку свій золотий престол. Потім була Лібуша, що з-поміж усіх сестер була його улюбленою дитиною, вона побралася з оратаєм Пржемислом, і вони витесали першу колоду для будівництва Праги. Від них походив численний рід, і вони панували над народом. Один з них охрестився, тож і там народився Христос і приніс святу віру у світ. Звали його князь Борживой. Його онук став святим Вацлавом, а його дружина — святою Людмилою. Він збудував першу церкву в Богемії у своєму замку Градеці. Потім збудував церкву Святої Діви Марії в Празі. В тій церкві князь Вратислав святкував обрізання волосся свого сина, святого Вацлава, і вона досі забезпечує спасіння всім вірним. А ще там стоїть висока церква Святого Віта. Її будували з великими труднощами. Її збудував святий Вацлав, а дозвіл йому дав Туто, єпископ Реґенсбурзький. А потім єпископ Туто помер, тож церкву освятив уже його наступник єпископ Міхаель. Вона сяяла золотом та сріблом і повнилася пишноти. А коли стала замала, князь Спітигнев зруйнував її і збудував на тому місці набагато більшу, потім вона згоріла, її відбудували, а потім блискавка зруйнувала дзвіницю і довелося спорудити нову. В тій церкві є великі святощі. Німецький король подарував святому Вацлаву одну руку святого Віта. Потім у тій церкві поховали тіло самого святого Вацлава, і там відтоді сталося багато див. Спочиває там і тіло святого мученика Адальберта, а його сутану бережуть у церковній скарбниці; там поховано й тіло мученика Подівена, вірного слуги святого Вацлава, і тіло Радима, брата святого Адальберта. Годі уявити собі масу людей, які збираються там на свято святого Вацлава, прибувають навіть хворі з чужих земель, прагнучи зцілення; багато людей приходить і на свято святого Адальберта. Ця церква найсвятіша в усій Богемії. Крім того, є ще й церква Святого Георгія. Її збудовано ще давніше, ніж церкву Святого Віта. Її збудував ще син охрещеного князя Борживоя, батько святого Вацлава, князь Вратислав. Його й поховали в ній, спочиває в ній і тіло його матері, святої мучениці Людмили. Поряд із церквою стоїть монастир Святого Георгія, де побожні черниці тепер піклуються про поранених. Там є й великий цвинтар, де ховають священиків, князів і панів, саме там захотів, щоб його поховали князь Бржетислав, уражений на смерть у лісі коло Крживоклату. Перед церквою Святого Віта стоїть просто неба кам’яний великокняжий престол. Тисячу років він стояв у Вишеграді, а потім його шістнадцятьма конями і вісьмома волами перевезли в Прагу. Князь Богемії та Моравії кладе на нього благенький одяг і личаки оратая Пржемисла, збережені в коморі Вишеградського замку, щоб вони нагадували йому про його походження, а потім одягає розкішні шати й сідає на кам’яний престол, тільки тоді він стає князем. Саме тому морави й хотіли здобути князівський престол. А коло князівського престолу стоїть княжий замок, щоб князь жив серед пишноти та розкошів, і з балкона того замку кидають народу монети, коли князь зіходить на князівський престол. Потім ще є дім єпископа, який називають Єпископською баштою, будинки старшого священика, церковних ієрархів, благочинних, священиків і слуг, щоб вони правили службу Божу в Празі, місті, яке панує над усіма землями. Там стоять ще будинки двірського жупана, двірського судді, двірського камергера, двірського канцлера, двірського єгеря, стольника, маршалка, чашника і численних панів, а також багато будинків, де живуть пани, їхні дружини і вродливі доньки, які часом показуються.

Отак лісові люди говорили проміж себе про все, що було навколо них.

Часто хтось один, а то й кілька ходили до своїх товаришів, про яких піклувалися черниці, і втішали бойових побратимів.

Якось Себастьян, швець із Плани, попросив, щоб Вітіко дозволив йому піти додому і взяти звідти потрібні йому речі, він уже й повернеться на той час, як у ньому виникне потреба.

— Ти знаєш, що казав князь? — запитав його Вітіко. — Кожен може піти, отож іди.

Себастьян пішов берегом униз, перейшов міст, проминув передмістя, а потім і Вишеград.

Після тривалої відсутності повернувся розвідник Владивой, що їздив із вершниками далеко в глиб країни.

Князь зібрав військових проводирів. Мав прийти Владивой і розповісти свої новини. Він заговорив перед зборами:

— Високі панове! Ми проїхали великим колом аж до Моравії і повернулися іншим шляхом. Вороги відступили від гори Високої, але зміцнили там свій табір, упорядкували й поділили людей. Вони почали збирати всюди найрізноманітніші знаряддя для облоги й будувати нові, досі ще ніколи не бачені, їхнє число ще невідоме, і вони метають каміння набагато далі, ніж бачили досі на війні. Вороги посилають загони вершників та окремих людей по всій країні й вербують до війська, обіцяють якісь нагороди, що їх дасть новий князь; кажуть, що найбагатші й найвеличніші пани коло Конрада, тож кінець аж ніяк не може бути непевним. До них щодня линуть цілі юрби, і військо всякчас збільшується. Але люди в селах стоять за нас, кажуть, що, коли князі та пани розіб’ють великого князя Владислава, тоді спрямують усю свою потугу і насильство проти країни й загребуть собі все, живучи, як їм заманеться. Деякі жупани, які не в Празі, нападали на ворожі загони вершників, розбивали й розганяли їх, доходить до боротьби між деякими малими людьми і моравськими загонами, а мандрівні ремісники, що вийшли з Праги, нападають на ворогів, де тільки бачать їх. Така часткова війна точиться мало не в усій країні. Ледацюги, які ні до якого князя не належать і шукають лише здобичі, тиняються навколо й нападають на кожен загін, що слабший від них, і заявляють, мовляв, вони друзі кожного, хто сильніший від них. Поля між ворогами і Прагою занедбані, села здебільшого покинуті.

Погукали Іпоха, ще одного розвідника, і він розповів те саме. Та й третій нічого не змінив. Тоді вже озвався князь:

— Нехай буде ваша ласка, панове, прийти завтра, сімнадцятого дня місяця травня, з самого ранку, до великої зали на раду. Запрошую всіх, хто керує військом.

На світанку наступного дня зібралися всі запрошені й умостилися навколо довгого столу. Коли вже розсілися, прийшов князь у коричневому вбранні й темно-коричневому шоломі. Його тулуб прикрашала кольчуга, а на поясі висів меч. Поряд із ним ішов брат Дипольд, позаду виднів почет воїнів. Коли всі зайшли, двері зачинили, почет став під дверима. Князь із братом пішли до верхнього краю столу і сіли. За мить Владислав підвівся, встали і всі присутні. Князь зняв шолом, привітався й заговорив:

— Ласкаво просимо, панове країни, ти, Дипольде, єдина присутня тут парость роду Пржемисла, ви, єпископи, абати, старші священики і священики, ви, лехи, жупани, проводирі, і ви, кмети моїх передмість! Прошу, сідайте.

Усі посідали.

Князь поклав шолом на стіл, стояв і казав далі: