Розділ «Як розмовляти з дівчатами на вечірках[1]»

Здавалося, їй це подобається. Вона ніжно поклала руку мені на плече, і мимоволі я усміхнувся.

— Є місця, де нам раді, — сказала Тріолет, — і місця, де до нас ставляться, як до отруйного насіння чи до хвороби, до чогось, що треба негайно ізолювати і знищити. Але де закінчується хвороба і починається мистецтво?

— Не знаю, — сказав я, усе ще усміхаючись. Я чув, як з вітальні долинали гучні ритмічні звуки незнайомої музики.

Вона притулилася до мене, здається, це був поцілунок... здається. У будь-якому разі вона притислася своїми губами до моїх і потім, задоволена, відступила, немов позначивши мене як свою власність.

— Хочеш її почути? — запитала вона, і я кивнув, не до кінця розуміючи, що вона мені пропонує, але впевнений, що мені потрібно все, що вона хоче мені дати.

Вона почала мені щось нашіптувати. Це найдивніша властивість поезії: ти можеш сказати, що це поезія, навіть не знаючи мови. Ти можеш слухати Гомера грецькою, не розуміючи ні слова, але ти все одно знатимеш, що це поезія. Я чув польську та ескімоську поезію, і я знав, що це, не знаючи мови. Її шепіт був схожий на це. Я не розумів мови, але чарівні слова струменіли крізь мене, в уяві я бачив башти зі скла й діамантів і людей з блідо-зеленими очима й безперервно в кожному складі я відчував постійні океанські приливи.

Здається, я її поцілував. Не пам’ятаю. Знаю лише, що хотів.

І раптом Вік став сильно мене трусити.

— Ходімо! — кричав він. — Швидко! Ходімо!

Подумки я почав повертатися із відстані в тисячу миль.

— Ідіот. Ходімо. Просто рухайся, — вимагав він, називаючи мене останніми словами. В його голосі звучала лють.

Уперше за вечір я впізнав пісню, що грала у вітальні. Після каскаду чистих акордів лунав тужливий плач саксофона, чоловічий голос співав жалісливу пісню про синів мовчазного часу. Я хотів залишитися й послухати пісню.

Вона сказала: «Я не закінчила. Мене ще багато».

— Вибач, люба, — сказав Вік, але він більше не усміхався. — Іншим разом.

Він міцно схопив мене за лікоть і силою потягнув з кімнати. Я не чинив опору. З досвіду я знав, що Вік може сильно побити мене, якщо забажає. Він не зробить цього, якщо не буде засмучений чи злий. Але зараз він був злий.

З кухні — до вітальні. Коли Вік штовхнув двері, я востаннє озирнувся, сподіваючись побачити Тріолет у дверях, але її там не було. Натомість нагорі на сходах я побачив Стеллу. Вона пильно дивилась на Віка, і я побачив її обличчя.

Це все сталося тридцять років тому. Я забув багато чого, і багато чого забуду, і в кінці я забуду все. Якби я був упевнений у житті після смерті, то у ньому залишилися б не псалми чи гімни, а лише одна річ: я не вірю, що коли-небудь забуду той момент або вираз обличчя Стелли, яка дивилася на те, як Вік тікає від неї. Навіть на смертнім одрі я пам’ятатиму це.

Вона була вдягнена нашвидкуруч, макіяж розмазався по обличчю, а її очі — нікому б не хотілося розізлити всесвіт. Присягаюся, що розгніваний всесвіт дивився б на вас такими очима.

Ми з Віком побігли з вечірки від туристів і напівтемних кімнат. Побігли, наче за нами гналася буря, ми неслися, як скажені, лабіринтом плутаних вулиць і не оглядались, і не зупинялися, доки нам стало дихання. А потім ми зупинилися, важко дихаючи, не в змозі бігти далі. Від бігу все боліло. Я тримався за стіну, а Вік довго і важко блював у канаву.

Він витер рота.