Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

Здавалося, саме небо втрутилося в цей гармидер: пішов чорний сніг. Чорний сніг! Він сипав і сипав так густо, що за десять кроків нічого не було видно, хоч в око стрель!

Це був попіл. Він засипав усю фортецю, наче хотів убрати її в чорне покривало.

На камінні й колодах валялися понівечені трупи, скривавлені, відірвані руки й ноги.

Добо з непокритою головою скакав на коні і, посмикуючи огира за поводи, гнав його туди, де стався вибух. По дорозі він підбадьорював солдатів, наказуючи їм зайняти свої місця.

— Нічого не сталося! — кричав він наліво й направо.— В ризниці було тільки двадцять чотири лагунки пороху.

Офіцери теж повискакували на коней і, за прикладом Добо, заспокоювали народ:

— Усі на свої місця! Вибухнули тільки двадцять чотири лагунки пороху...

Розгніваний Мекчеї ратищем зламаного списа лупцював оглушених і неслухняних солдатів.

— До зброї, собачий сину! На мур!

Зіскочивши з коня, він і сам схопив довжелезного списа і помчав на вишку.

— Хлопці, за мною! Сміливці, за мною!

Турків, які вилазили на мур, зустріли дружними пострілами.

Із внутрішнього майдану фортеці, не чекаючи нічиєї команди, солдати ринули на мури, і тут уже все пішло у діло: списи, шаблі, кирки.

Турки безладним юрмищем то лізли вперед, до фортечних мурів, то відкочувалися назад. Біля підніжжя фортеці панувало таке ж сум'яття, як і в середині неї.

Більшість обложенців кинулися до місця вибуху.

Гергей бачив із своєї вежі, як крізь поріділі пластівці попелу посунула до Церковної вежі строката турецькі рать.

— Зоставайся тут! — гукнув він Золтаї, а сам, оголивши шаблю, побіг до Церковної вежі.— Корчолаш! — гукнув молодшому сержантові.— Біжи за мною!

Сержант був усього за п'ять кроків від нього, але навіть не озирнувся.

— Мате Корчолаш! А бодай тебе!

Корчолаш, дивлячись собі під ноги, спокійно плентався далі.