Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

Вона опустилася на коліна й почала молитися:

— Господи, змилуйся наді мною, нещасливою блукачкою!.. Чи бачиш ти мене, боже, у цій пітьмі безпросвітній?.. Від мого Гергея мене відділяє всього кілька кроків... Невже ти з'єднав нас для того, аби страждали ми зараз у гіркій розлуці? Почуй мене, отче милосердний, тобі відкриваю я своє зболене серце... Господи, тут, під п'ятою ворога, у чорній глибині земній, благаю тебе: дай мені обняти мого Гергея!

Вдалині сяйнув вогник, потім з'явився Міклош. Він повз на череві, згодом звівся, згорбившись, все чіткіше виступаючи з темряви.

— Звідси кроків за двадцять прохід усе звужується, потім десь метрів за десять стає просторим і розгалужується на два рукави. Але обидва ці ходи засипані.

— Міклоше, йдіть назад по лопату. Копатимемо до ранку. Але ви, Міклоше, через кожну годину мусите з'являтися перед, наметом, щоб не викликати якоїсь підозри.

Юнак мовчки скорився.

— Якщо я, Міклоше, побачу свого чоловіка,— сказала Ева,— ми віддячимо вам за вашу доброту. Добо любить його як рідного сина. І Гергей влаштує вас писарем у Добо.

— Ні, я не погоджуся,— відповів Міклош.— Дитина пропала з моєї вини, і я мушу вам допомогти. Коли ж її знайдемо, я візьму в руки мандрівницьку патерицю і піду до школи.

Бідний, добрий Міклоше! Ніколи вже не доведеться тобі ходити до школи.

З

На день святого Михайла штурм вирував до самого полудня. Після обіду обидві сторони чекали, поки прохолонуть гармати. З фортеці линув тужливий псалом. Унизу, під стінами фортеці, табірні дервіші й священнослужителі складали на підводи мертвих і важкопоранених, які самі не могли зіп'ятися на ноги.

Мури фортеці були залиті кров'ю і зовні і зсередини. На вежах і в тих чотирьох місцях, де ворог кидався на приступ, жінки засипали попелом і камінним пилом чорні калюжі крові. З вишки наріжної вежі фортечний кат скидав до підніжжя фортеці тіла яничарів, що звалилися досередини. Захоплені турецькі прапори занесли до рицарської зали. Зброю віддали солдатам. Кожному дозволялося брати те, що йому припадало до душі.

Витязі розхапали все, але найбільше їм сподобалися кирки.

Сотні ратників юрмилися біля кузні.

— Мені теж кирку!.. Кирку давай!..

Мекчеї тут же наказав, щоб фортечні ковалі кували кирки. Ковалі рубали залізні бруси на шматочки й кидали ці шматочки у вогонь. Розжарені шматки клали на ковадло, один кінець виковували гострим, другий — плескатим, а посередині пробивали дірку. Солдатові, який підкріплював своє прохання одним чи двома динарами, навіть обробляли кирку — випилювали біля вістря жолобок (тоді їх називали кровостічними жолобками). А руків'я витесував сам солдат.

— Ну, гололобі, тепер просимо завітати!

Солдатів, яким довелося битися менше, ніж іншим, Добо одразу ж після обіду відрядив закладати проломи. Найперше туди перетягнули каміння із зруйнованої вишки. До самого вечора витягували з-під руїн трупи порозчавлюваних турків. На жаль, були там і угорці.

Працювати! Працювати! Навіть діти без діла не сиділи.

— Хлопчики, збирайте гарматні ядра! Вони валяються повсюдно. Великі підтягуйте до великих гармат, малі до менших і складайте біля підніжжя веж.