Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

— Настав час рушити далі, хлопче. Прощайся з друзями і приходь.

І Яструб повернувся до вождя "плавучого народу", щоби подякувати йому за гостинність і попрощатися. Відтак він покинув найбільший пліт і швидко дістався туди, де гойдався на хвилях "Світозор", міцно прив'язаний до колоди. Порожнє барильце на човні діти Відкритого моря встигли наповнити дощовою водою, а також добряче поповнили запаси провізії, виявивши в такий спосіб свою повагу до несподіваних гостей. Багато хто з плотогонів вважав Яструба одним із Великих, який постав перед ними не в китовій, а в людській подобі. Коли Арен приєднався до чаклуна, той уже встиг підняти вітрило. Юнак відв'язав линву від кілочка на плоту і заплигнув у човен. "Світозор" одразу відплив убік, його вітрило туго напнулося, ніби від дужого вітру, хоча над морем гуляв лише тихий ранковий легіт. Човен хвацько розвернувся і легко помчав на північ, услід за драконом.

Звичайний вітер нізащо не зміг би розігнати човен до такої швидкості. Але цього разу "Світозора" гнав уперед не морський вітер, а слово Архімага і його чарівна сила.

Яструб довго стояв під щоглою, пильно вдивляючись у далечінь. Але зрештою він вмостився на своєму звичному місці біля стерна і, поклавши на нього руку, поглянув на Арена.

— То був Орм-Ембар, — пояснив він, — дракон з острова Селідор, нащадок того Великого Орма, який смертельно поранив Ерет-Акбе і сам загинув від його руки.

— Він що, полював у цих краях, повелителю? — запитав Арен, бо й досі навіть не здогадувався, про що Яструб говорив із драконом.

— Авжеж, полював... На мене. Якщо дракони на когось полюють, то вони завжди знаходять свою жертву. Він прилетів просити моєї допомоги, — Яструб коротко засміявся. — Якби мені хтось про таке розповів, я б нізащо не повірив. Подумати тільки: дракон звернувся до людини за допомогою! Та ще й такий, як Орм-Ембар! Він, щоправда, не найстарший серед драконів, хоча і йому вже бозна-скільки літ, проте вважається наймогутнішим з-поміж них. Він не приховує свого Істинного імені, як це зазвичай роблять інші дракони і люди, бо не боїться, що хтось зможе його здолати. Крім того, йому невластива підступність, якою хизується решта його одноплемінників. Колись давно на Селідорі він не тільки залишив мене живим, а й повідомив мені велику істину — розповів, як знайти Королівську Руну, втрачену Руну Єднання. Саме йому я завдячую каблучкою Ерет-Акбе. Але я ніколи не гадав, що матиму нагоду якось віддячити своєму благодійникові за ту послугу! Та ще й такому благодійникові!

— І чого ж він просить?

— Він хоче показати мені той шлях, який я шукаю, — спохмурнівши, відповів маг. — Він сказав: "На заході з'явився ще один Повелитель Драконів. Він руйнує наш світ, він могутніший від нас". Я запитав: "Навіть могутніший від тебе, Орм-Ембаре?" — і дракон відповів: "Навіть від мене. Ти потрібен мені. Рушай за мною і не барися!". Оце й усе, що він сказав.

— І ти більше нічого не знаєш?

— Незабаром знатиму.

Арен змотав швартову линву, трохи прибрав у човні, і весь цей час у ньому співало напружене збудження, наче напнута тятива лука, і коли він нарешті заговорив, то це веселе напруження забриніло і в його голосі.

— Оце вже справжній провідник! — сказав юнак. — Принаймні ліпший, ніж попередні!

Яструб поглянув на нього і засміявся.

— Авжеж, — погодився він. — Сподіваюся, що тепер ми не заблукаємо!

Отак вони й почали свою велику гонитву через океан. Не один тиждень тривала їхня мандрівка від пустельних південних морів до острова Селідор — найзахіднішого з-поміж усіх островів Земномор'я. День за днем займалася ясна зоря над обрієм; вечорове сонце пірнало у багряні призахідні води, але й під золотавим склепінням сонячного проміння, і під сріблястим сяйвом, що лилося із зоряного неба, їхній човник уперто летів на північ, сам-один посеред безмежного океану.

Іноді десь вдалечині над морем збиралися могутні грозові хмари, звичні для середини літа. Тоді Арен захоплено стежив за чарівником: ставши на повен зріст, розправивши плечі, Яструб голосом і жестом наказував хмарам підійти ближче і пролитися дощем над їхнім човном. Відтак небо вергало громами і блискавками, а чаклун непорушно стояв на кормі, піднявши руку, аж поки безодні небесні не розкривалися просто над головами подорожан, наповнюючи водою заздалегідь розставлений посуд. В такі хвилини Яструб і Арен лише щасливо посміхалися: їжі у них загалом було досить, а от води постійно бракувало. До того ж, величне шаленство бурі, що корилася волі мага, саме по собі було неабияким видовищем.

Арена вражала та неймовірна могутність, якою володів його товариш і якої він, до речі, тепер зовсім не приховував. Якось юнак запитав чаклуна:

— На початку наших мандрів ти, мій пане, взагалі обходився без магії!..

— Перша й остання заповідь Роукської школи: "Роби тільки те, що конче потрібно". І не більше!