Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

Було чутно, як шиплять і потріскують смолоскипи на сусідніх плотах. Велика тиша океану поглинула цей крихітний острівець життя і світла на своїй поверхні. Не рухався жоден танцюрист.

Аренові здалося, що навіть високе нічне небо якось поблякло, хоча з-за обрію й досі не пробивалося ані промінчика ранішньої зорі. Юнак занімів від жаху, а в голові дзвеніло: "Не буде більше світанку. Новий день не настане".

Чарівник підвівся. І тієї ж миті рівне біле світло пробігло вгору по його патериці і яскраво спалахнуло на руні Миру, яка була вирізьблена сріблом на чорній тисовій деревині.

— Довгий Танець іще не закінчився, — сказав Яструб, — і до ранку ще далеко. Заспівай нам, Арене!

Аренові хотілося сказати: "Я не можу, мій пане!" — натомість він іще раз поглянув на дев'ять зірок, що сяяли на південному небі, набрав повні груди повітря і заспівав. Спочатку його голос був тихий і хрипкий, але поступово зміцнів і погучнішав — юнак співав стародавню пісню про створення Еї, про те, як було відновлено Рівновагу між світлом і темрявою, про зелені острови Земномор'я, які підняв з морського дна той, хто вимовив Першослово і став першим Володарем людей, про Сеґоя.

Арен не встиг доспівати до кінця, а небо вже прояснилося, стало сіро-блакитним, і тепер на ньому жевріли тільки щербатий місяць та жовта зірка Гобардон. Засичали на досвітньому вітрі смолоскипи. Доспівавши пісню, Арен замовк, і танцюристи, які зібралися навколо, щоби послухати його спів, почали потихеньку повертатися на свої плоти, а на сході тим часом сходило сонце.

— Гарна пісня, — озвався вождь. Голос його тремтів, хоча він дуже старався говорити звичним холодним тоном. — Було б недобре, якби Довгий Танець завершився передчасно. Я накажу відшмагати моїх ледачих співців.

— Краще спробуй їх заспокоїти, — порадив Яструб. Він усе ще стояв, дивлячись у небо. — Жоден співець не замовкне просто так. Ходи-но зі мною, Арене!

Яструб рушив до своєї хатини, юнак подався за ним. Однак того ранку, дива, либонь, іще не скінчилися: коли східний край моря на обрії порожевів, з півночі до плотів надлетів якийсь величезний птах. Він летів так високо, що його крила іноді навіть закривали сонце — вони вогненними блискавками розтинали повітря просто над плотами. Арен скрикнув від подиву. Чаклун теж здивовано підвів очі вгору. Обличчя його нараз спаленіло від люті, і він заволав:

— Нам хієтха арв Гед аркваїса! — Мовою Створення це означало: "Якщо ти шукаєш Геда, то знайдеш його тут".

І тут, наче велетенське ядро, широко простерши золотаві крила, що гриміли в повітрі, і випустивши кігті, здатні вхопити бика, наче мишу, огорнутий омахами полум'я, що виривалося з довгастих ніздрів, дракон шулікою кинувся вниз і м'яко опустився на хиткий пліт.

Жінки пронизливо заверещали, хтось упав долілиць, дехто кинувся в море, а деякі люди просто завмерли і стояли непорушно, приголомшені дивом, яке переважало страх.

Дракон височів над плотом. Розмах його складчастих крил, що сяяли на сонці, сягав дев'яноста кроків, не меншою була й довжина драконового тіла, сухорлявого, наче в гончака, з гострими, як у ящера, кігтями та зміїною лускою. Вздовж вузького хребта стирчав гребінь із гострих шипів, схожих на трояндові. Посередині тулуба висота цих шпичаків сягала трьох ліктів, а потім вони поступово зменшувалися, тож останній шип на кінчику хвоста був не довшим від леза ножа. Колючки були сірими, а луска, що вкривала драконове тіло, — лискучо-золотавою. Його зелені вузькі очі були напівзаплющені.

Страх за свій народ змусив вождя забути про небезпеку, яка загрожувала йому самому, — він вискочив зі своєї хижі, тримаючи в руках гарпун: з такою зброєю зазвичай полюють на китів. Гарпун був довший за самого мисливця і закінчувався вищербленим вістрям з китової кості. Поклавши його на своє тонке, проте доволі жилаве плече, вождь кинувся вперед, намірившись поцілити дракона в незахищене черево, що нависло над плотом. Однак Арен, оговтавшись від подиву, кинувся сміливцеві навперейми, схопив його за руку і разом з ним гупнув долі, відкинувши гарпун убік.

— Ти що, хочеш розлютити його цією своєю швайкою? — прохрипів юнак. — Нехай спершу своє слово скаже Повелитель драконів!

Вождь мовчки відсапувався після удару й очманіло дивився то на Арена, то на Яструба, то на дракона. І тоді заговорив дракон.

Ніхто на плотах, окрім Геда, до якого він, власне, і звертався, не зрозумів жодного слова, адже дракони розмовляють лише Істинною Мовою — своєю рідною мовою. Голос дракона був негучним і трохи нагадував шипіння розлюченого кота, але кота велетенського, могутнього; у ньому лунала якась моторошна музика.

Чаклун відповів йому одним лише словом: "Мемеас", що означало "я прийду", і підняв угору свою тисову патерицю. Дракон роззявив пащу, і з неї вирвалося тонке пасемце диму. Золотаві крила загуркотіли, неначе грім, війнуло запахом згарища, а через мить величезний дракон піднявся у небо і полетів на північ.

На плотах було дуже тихо, тільки вряди-годи лунали крики малят, плач немовлят і голоси жінок, які їх заспокоювали. Чоловіки засоромлено вибралися з моря назад на плоти, а навколо продовжували горіти забуті смолоскипи.

Маг повернувся до Арена. Обличчя його якось дивно світилося — чи то від радості, чи то від люті. Проте говорив він спокійно: