Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

* * *

Вони просувалися все далі і далі на захід, насолоджуючись теплом південної весни і безхмарним небом. Утім, Аренові чомусь здавалося, що сонячному промінню тут бракує яскравості — воно неначе повільно цідилося крізь каламутне скло. Вода у морі була дуже теплою, тож купання тепер не надто відсвіжало юнака. Солона їжа не лізла в горло. Все навколо, здавалося, втратило пишноту і свіжість барв. Лише вночі незнані зорі сяяли йому так яскраво, як ніколи досі. Арен зазвичай лежав, дивлячись на них, доки не засинав. А відтак йому снилися сни: завжди ті самі — про вересове пустище, або про долину, оточену скелястими стрімчаками, або про довге сходження вниз схилом гори під низькими безживними хмарами... І щоразу ці сни були сповнені крижаного жаху і безнадійного прагнення врятуватися.

Про свої нічні жахіття Арен не сказав Яструбу ані слова. Власне, юнак узагалі не обговорював із ним нічого — хіба що повсякденні побутові дрібниці. А Яструб, котрий завжди був неговірким, тепер здебільшого просто мовчав.

Нарешті Арен остаточно усвідомив, яким дурнем він був, довіривши своє життя і душу цій непогамовній і потайливій людині, котра дозволяла раптовим бажанням владарювати над собою і не докладала жодних зусиль для того, щоби якось убезпечити себе, рятуючись від смерті. Чарівник чомусь поводився, наче приречений, а все тому, міркував Арен, що він боїться визнати свою поразку — поразку магії, яка колись була найбільшою силою у людському світі.

Тепер стало ясно, що для втаємничених існувало не так уже й багато справжніх таємниць, пов'язаних із мистецтвом магії, завдяки якому і сам Яструб, і численні покоління чарівників здобули свою славу і могутність. Нічого особливого в цьому не було; дехто, щоправда, вмів заклинати погоду, знався на цілющих травах, а ще вишколився створювати такі хитрі ілюзії, як туман, чарівне сяйво і зміна подоби, — все це, звісно, приголомшувало невігласів, але ж Арен знав, що насправді це лише звичайне штукарство. Дійсність незмінна. У магії немає нічого такого, що давало би справжню владу над людьми, не може вона і врятувати від смерті. Великі маги жили не довше за звичайних людей. І таємні знання, якими вони володіли, не могли навіть на годину затримати їхню власну смерть.

Навіть при вирішенні дріб'язкових проблем покладатися на магію не випадало. Яструб надзвичайно рідко вдавався до своїх чарів. Звичайний вітер напинав їхнє вітрило, щойно з'являлася така можливість; вони рибалили, щоби прогодуватися, і ретельно ділили запаси води, як це роблять усі моряки. Після чотирьох днів боротьби із поривчастим зустрічним вітром Арен дуже втомився і попросив чарівника хоч ненадовго допомогти йому своєю магією. Коли ж Яструб у відповідь лише заперечно похитав головою, юнак не витримав:

— Але чому ні?

— Я ніколи не проситиму хвору людину бігти зі мною наввипередки, — відповів Яструб, — і ніколи не покладу ще один камінь у переповнений кошик на спині вантажника.

Було не зовсім зрозуміло, кого він має на увазі — себе самого чи світ узагалі. Маг завжди відповідав доволі неохоче, але тепер він напускав у свої висловлювання ще більше туману. Ось у цьому й полягає сама суть Мистецтва Магії, подумав Арен, — багатозначно натякнути, але загалом нічого не сказати, та ще й зробити так, аби твоя безпорадність здавалася найвищою мудрістю.

Арен уже давно намагався не зважати на Сеплі, але це виявилося просто неможливим. Він так чи інакше постійно стикався із божевільним фарбарем. А втім, божевілля Сеплі мало певні особливості — власне кажучи, він був не просто божевільним, незважаючи на свою скуйовджену чуприну та безтямні очі. По суті, безумним у ньому був лише той нездоланний жах, з яким він ставився до моря. Щоб уперше сісти у човен, Сеплі довелося вчинити справжню наругу над своїм єством, але він так і не зміг оговтатися від цього потрясіння. Зазвичай він сидів, скорчившись і похиливши голову, щоби не бачити ні моря, що простиралося навколо, ні вутлого човника — беззахисної трісочки посеред жахного безмежжя вод. Коли Сеплі спробував було звестися на повен зріст, у нього запаморочилося в голові і йому довелося мерщій схопитися за щоглу. А коли Арен уперше вирішив скупатися й пірнув у воду, Сеплі заволав від жаху; коли ж юнак знову забрався у човен, фарбар аж позеленів від переживання.

— Я подумав, що ти вирішив утопитися, — сказав він, і Арен не зміг утриматися від сміху.

Якось пополудні, коли Яструб сидів, занурившись у роздуми, Сеплі, обережно хапаючись за снасті, підсунувся до Арена і пошепки спитав:

— Ти ж не хочеш помирати, правда?

— Звичайно, ні!

— А він хоче, — сказав Сеплі, киваючи підборіддям у бік Яструба.

— Звідки ти це знаєш?

Арен раптом заговорив гордовито і владно, що, правду кажучи, було для нього природним, а Сеплі сприйняв це як належне, хоч і був років на десять-п'ятнадцять старшим за юнака. Він відповів із покірною запобігливістю, хоча й у вже звичній для себе уривчастій манері:

— Він хоче знайти таємне місце. Але я не розумію, навіщо це йому. Він же не хоче... Він не вірить... в обіцянку.

— У яку обіцянку?

Сеплі гостро поглянув на Арена, і щось людське на мить ожило в його очах. Але воля його виявилася слабшою, ніж у юнака, тож фарбар тихо відповів: