Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

Від гніву Аренові аж сльози на очі набігли.

— Я вже давно сказав, що піду з вами куди завгодно і служитиму вам. Я не порушую свого слова!

— Оце добре, — похмуро сказав чаклун і відвернувся. Але за мить знову поглянув юнакові у вічі. — Арене, ти дуже потрібен мені, а я — тобі. І от що я скажу: я переконаний у тому, що ми йдемо тим шляхом, який тобі визначила доля. І ти мусиш пройти цей шлях — але не тому, що заприсягнувся служити мені, а тому, що цей шлях був твоїм іще до того, як ми з тобою зустрілися, до того, як ти прибув на Роук, і навіть до того, як покинув Енлад. Ти не можеш ні звернути з цього шляху, ні повернути назад.

Голос мага, як і раніше, був похмурим і суворим. І Арен відповів йому не менш похмуро:

— Як же я можу повернути назад, не маючи човна? Та ще й опинившись тут, на самому краю світу?

— То це, по-твоєму, край світу? Ні, до нього ще дуже далеко. Але, можливо, нам таки доведеться там побувати.

Арен стримано кивнув і стрибнув у човен. Яструб підняв вітрило і наповнив його чар-вітром. Щойно вони вийшли з порожньої гавані Лорбанері, як стало прохолодніше. Подув свіжий північний вітер, а коли човен, огинаючи острів, рушив на південь, молочно-біла повня простелила срібну стежину просто перед очима мовчазних подорожан.

ШАЛЕНЕЦЬ

Божевільний, фарбар із Лорбанері тихо сидів у човні, спершись на щоглу й обхопивши руками коліна. Його скуйовджена руда чуприна при місячному сяйві здавалася геть чорною. Яструб, накрившись ковдрою, задрімав на кормі. Жоден із них не ворушився. Натомість Арен сторожко чипів на носі човна, бо заприсягнувся самому собі, що чатуватиме цілу ніч. Якщо Яструбові хочеться вірити, що їхній божевільний попутник не зашкодить ні йому самому, ні Аренові і не нападе на них серед ночі, то нехай собі вірить. Але він, Арен, теж дещо тямить і має власну думку з цього приводу, а коли так, то він і сам подбає про власну безпеку.

Проте ніч виявилася надто довгою і тихою. З неба невпинно лилося місячне світло. Зіщулившись під щоглою, голосно хропів Сеплі. Човен м'яко прямував уперед, і Арен мимоволі занурився у сон. Але тієї ж миті прокинувся. І побачив, що місячна повня майже не зрушила з місця. Тоді юнак вирішив припинити своє жертовне пильнування, вмостився зручніше і міцно заснув.

Майже відразу йому приснився сон — один із тих, до яких Арен уже встиг звикнути за час їхньої подорожі. Невдовзі у дрімотній свідомості юнака завирували уривчасті, але напрочуд приємні та життєрадісні образи. Йому ввижалося, що замість щогли на "Світозорі" виросло могутнє дерево, вкрите густим смарагдовим листям. Відтак човен зусібіч оточили лебеді — вони пливли поряд, б'ючи по воді дужими крилами. Далеко попереду над синьо-зеленим морем мріли білі вежі незнайомого міста. А ще за якусь мить Арен чомусь опинився в одній із тих веж — він легко і жваво підіймався крученими сходами. Сни змінювалися, повторювалися та чергувалися, не залишаючи у пам'яті навіть сліду. І раптом він знову опинився посеред огорнутого жахними сутінками пустища, і, як і раніше, в душі юнака знову зародився колишній страх, що розростався, міцнів, аж поки йому не перехопило подих. Але Арен уперто йшов уперед — він відчував, що мусить рухатися далі. Минуло доволі багато часу, допоки хлопець нарешті не зрозумів, що тут іти вперед — означає кружляти по колу, щоразу повертаючись на те саме місце. І все ж звідси однаково треба було якось вибиратися. Причому — негайно! Тож Арен кинувся бігти. Він мчав щодуху, а кола тим часом дедалі вужчали, земля дибилася під ногами, перетворюючись на крутосхил. Сутінки густішали, а він біг і біг — наче над краєм урвища, вздовж берегів велетенської вирви, яка поступово засмоктувала його кудись у темряву. І, щойно збагнувши це, Арен раптом втратив рівновагу, заточився й упав...

— Що сталося, Арене? — почувся з корми голос Яструба. (Недавно почало світати, море було напрочуд спокійним).

— Нічого.

— Наснилося щось страшне?

— Та ні, пусте!

Арен дуже змерз, до того ж правиця, яку він відлежав уві сні, затерпла і боліла. Він заплющив очі й подумав: "Яструб завжди на щось натякає, а однак не каже мені, куди ми насправді пливемо, і навіщо, і чому саме я повинен туди плисти. Тепер ще й цього навіженого з собою взяв... А втім, хто з нас божевільніший — цей фарбар чи я сам? Хіба я не погодився податися світ за очі разом із цими безумцями! Вони, либонь, зуміють знайти спільну мову — адже саме чарівники тепер утратили розум, він сам це сказав. А я зараз міг би вже бути вдома, у Берилі, у своїх покоях із різьбленими стінами та червоним килимом на підлозі. У коминку горів би вогонь, а я б лаштувався до завтрашніх соколиних ловів... Навіщо я подався у ці мандри? Чому Яструб узяв із собою саме мене? Бо це, мовляв, мій шлях — так він каже. Але ж усім відомо, що маги полюбляють гучні слова, які надають їхнім теревеням більшої ваги. І скидається на те, що в тих словах годі вловити бодай хоч якийсь сенс. Так чи інакше, але якщо переді мною й справді стелиться якийсь шлях, то це шлях додому! Досить уже дурно тинятися по білому світу! У мене й удома обов'язків не бракує, а я вже так довго ними нехтую. Якщо Архімаг справді вважає, що у світі з'явився якийсь могутній лиходій, котрий володіє магічною силою, то чому ж він узяв із собою тільки мене одного? Він міг би взяти у свій похід когось із магів — та хоч і сотню магів! Він міг би зібрати ціле військо, флот... Хіба можуть зарадити страшній небезпеці старий чаклун і недосвідчений юнак, котрі нерозважно пустилися берега на вутлому суденці? Це ж несосвітенна дурість! Старий, вочевидь, просто схибнувся. До того ж, він зізнався, що шукає смерті. А відтак і мене потягне за собою. Але я поки що з глузду не з'їхав і до старості мені ще далеко. Я не хочу помирати і не піду з ним".

Арен, спершись на лікоть, підвів голову, і поглянув уперед. Місяць, який сходив просто перед їхніми очима, коли вони покидали Сосару, тепер уже хилився до обрію. Позаду, на сході, займався новий день. Небо було чистим, хоча далеко над морем стелився якийсь лиховісний серпанок. Навіть згодом, удень, коли стало вже по-справжньому спекотно, сонце все одно наполовину ховалося за цим серпанком.

Увесь день вони пливли вздовж зелених берегів Лорбанері, що мріли праворуч. З боку острова дув легкий вітерець, напинаючи вітрило "Світозора". Надвечір вони оминули останній, зусібіч оточений морем, мис. Вітер ущух, але Яструб удався до чарів, і човен знову, наче сокіл з руки мисливця, полетів уперед, лишаючи "шовковий" острів за кормою.

Фарбар цілісінький день чипів на одному місці, тримаючись за щоглу. Він не вмів плавати і взагалі страшенно боявся води, а до того йому ще й дуже дошкуляла морська хвороба.

— Ми пливемо на захід? — запитав Сеплі, ніби не помічаючи того, що сонце сідало просто перед носом човна. Яструб, котрого ніколи не дратували його несусвітні запитання, ствердно кивнув.