Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

— Чужинці, мабуть?

— Так, ми з Півночі.

Жінка підійшла ближче. Спочатку Арен ладен був подражнитися з крикливою старою, котра репетує не своїм голосом, стоячи на ґанку, але тепер, коли він роздивився її краще, йому стало трохи ніяково. Її вбрання було брудним і неохайним, з рота тхнуло, а в очах застиг болісний вираз.

— Я більше не маю сили, щоб тебе зурочити, — сказала вона. — Не маю сили. — Жінка повторила Яструбів жест. — У ваших краях це ще й досі діє?

Яструб ствердно кивнув головою, не зводячи з неї пильного погляду, Вона також свердлила його очима. Нараз вираз її обличчя змінився:

— А де твоя патериця, чужинцю?

— Тут я її не показую, сестро.

— І добре робиш! Інакше місцеві бевзі зацькували б тебе так само, як і мене... Колись я теж мала силу, а тепер утратила її, забувши все, що знала, всі Слова, всі Імена. Вони тонкими, як павутиння, ниточками снувалися через мої очі і рот, зникаючи у безвісті. Здається, десь з'явилася страшна прогалина, крізь яку з нашого світу спливає світло життя, а разом із ним — і слова Істини. Ти знаєш про це? Мій син уже, либонь, очманів, вдивляючись у темряву, щоби віднайти ту кляту прогалину! Тепер він каже, що бачив би краще, якби осліп. Він втратив руку, коли був фарбарем. Адже ми — знамениті фарбарі з Лорбанері! Ось, поглянь! — І вона простягнула до них свої жилаві дужі руки, всуціль поцятковані незмивними барвистими плямами. — Фарби настільки в'їлися в шкіру, що їх уже нізащо не відшкребти, — додала стара. — Зате мізки відмиваються чудово. Добіла. У пам'яті ані сліду не залишиться. То хто ви такі?

Яструб не відповів, лише поглянув фарбарці просто у вічі, але навіть Аренові, котрий стояв осторонь, зробилося трохи моторошно.

Натомість стара, дрібно затремтівши, прошепотіла:

— Здається, я тебе впізнала...

— Авжеж, сестро, адже споріднену душу неможливо не впізнати.

Дивно було бачити, як вона з жахом відсахнулася від чарівника, ніби намагаючись утекти, і водночас простягла до нього руки, ніби збираючись стати перед ним навколішки. Але Яструб міцно схопив її за руку і зупинив:

— Скажи, ти хочеш повернути собі силу, згадати свій хист та Істинні імена? Я можу це тобі дати.

— Ти — Велика Людина, — прошепотіла вона. — Ти — Король Тіней, Володар Мороку...

— Ні, я ніякий не король. Я звичайна людина, простий смертний, і ми з тобою близькі по духу...

— Але ж ти ніколи не помреш?

— Помру.

— Але потім повернешся і житимеш вічно?

— Ні. Цього не може жодна людина.