Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

— О так, співати він уміє. Арене, заспівай-но нам що-небудь, синку!

— Я ніяк не можу змусити цю лютню грати трохи бадьоріше, — Арен, усміхаючись, визирнув у вікно. — Їй чомусь хочеться ридати. Що бажаєте послухати, любі господарі?

— Щось новеньке, — пробурчав староста.

Лютня легенько забриніла, коли юнак торкнувся її струн.

— Що ж, гадаю, цієї пісні ви іще не чули, — сказав він і заспівав:

Де прозорі протоки Солеї,

Де похилені віти червоні,

Що свій цвіт осипають на неї,

На чоло її й щоки, солоні

Від тих сліз, що за милим пролила.

Павіть біла і гілка червона —

Чорний смуток терпіти несила...

Прокляну найстрашнішим прокльоном

Тих, що справи ганебні вершили!

Вони так і завмерли — з гіркими, упертими виразами на похмурих обличчях, склавши на колінах грубі, призвичаєні до важкої праці руки. У теплих південних сутінках люди тихо слухали пісню, тужну, як ячання лебедя над холодними водами Еї. Лютня вже замовкла, проте вони ще довго сиділи в цілковитій тиші.

— Дивна якась музика, — нарешті озвався хтось із них.

Інший, котрий, вочевидь, самовпевнено вважав Лорбанері центром Всесвіту, заявив:

— Чужинські пісні завжди якісь похмурі і темні.

— А ви нам заспівайте щось своє, — попросив Яструб. — Я б і сам з охотою послухав щось веселеньке. Бо мій небіж завжди співає лише про славних героїв, які давно загинули.

— Ану, дай-но мені лютню, хлопче! Тепер я спробую, — запропонував отой, що нарікав на чужинські пісні. Він прокашлявся і затягнув простеньку пісеньку про баклагу доброго вина, раз у раз вигукуючи: "Гей, гоп! Ми п'ємо, бо чудово живемо!". Але ніхто чомусь не підхопив його бадьорої співанки, і він вигукував своє "гей, гоп" сам-один.