Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

— Тільки не мене! — гордовито відповіла Арха. — Я б на них і дивитися не стала! Кляті відьмаки! Як вони взагалі наважуються так близько підпливати до Священних Земель?!

— Ет, пусте! Рано чи пізно всі стануть рабами Богокороля. Але я все одно хотіла би знову побачити море. Знаєш, у калюжах, які залишаються на березі під час відпливу, трапляються маленькі восьминоги, і вони біліють від страху, коли голосно на них крикнути. Онде, глянь! Манан іде! Мабуть, по твою душу...

Попід муром і справді плентався підстаркуватий стражник, визбируючи з-поміж рудої трави зів'ялі паростки дикої цибулі, добрячий жмут якої стирчав із його великої долоні. З віком Манан погладшав, а його жовтий голомозий череп аж лиснів під сонцем.

— Ховаймося на людському боці! — зашипіла Арха.

Дівчата спритно, наче ящірки, переповзли назовні стіни і причаїлися біля її підніжжя — з боку Гробниць ніхто б не зміг їх побачити. Невдовзі поблизу почулася важка хода Манана.

— Гоп! Гоп! Картопляний лоб! — глузуючи зі старого, пошепки озвалася Арха.

Стражник зупинився.

— Агов! — пролунав непевний голос. — Маленька? Арха?

Тиша.

Манан рушив далі.

— Гоп! Гоп! Картопляний лоб!

— А у нашого Манана навіть пузо картопляне! — підхопила Пенте.

— Гей, хто тут? Знову тиша.

— Ех-хе-хе, — тихо зітхнув стражник і неквапом подався геть. Коли він опинився біля підніжжя пагорба, дівчата знову вилізли на мур. Арха аж нетямилася від люті:

— От старий бовдур! Скрізь він за мною нипає...

— Мусить нипати, — резонно зауважила Пенте. — Його обов'язок — дбати про тебе.

— Про мене дбають ті, кому я служу. Я слухаюся тільки їх — і більше нікого! А всім отим старим бабам і підтоптаним бевзям до мене зась! Бо я — Єдина Жриця!

Пенте глипнула на Арху.

— Авжеж, — сказала вона тихо, — я це знаю, Архо.

— Тож нехай вони дадуть мені спокій! І не чіпляються.