Розділ «ГРОБНИЦІ АТУАНУ»

— Нелегка?! Та це тобі просто не під силу! Якби ти не був поганином, то знав би, як Безіменні пильнують те, що їм належить!

— Те, що я шукаю, їм не належить.

— Тоді це, без сумніву, має належати тобі?

— Це може належати мені...

— І хто ж ти такий? Бог? Король? — Арха зміряла бранця зверхнім поглядом. — Ти — лише нікчемний злодюжка!

Не відповівши нічого, він поглянув їй просто у вічі.

— Не смій витріщатися на мене! — вереснула Арха.

— Володарко, — примирливо сказав чаклун, — я не хотів тебе образити. Я нетутешній і не знаю, як належить виявляти повагу до Єдиної Жриці. Пробач, якщо недоголив...

Арха відчула, як у її скронях стугонить гаряча несамовита кров. Але чужинець уже відвів погляд убік і не побачив густого рум'янцю на щоках дівчини.

На якийсь час у темниці запала мовчанка. А зі стін сумними незрячими очима на них дивилися різьблені крилаті постаті.

Арха принесла у Лабіринт кам'яний глек із водою, тож чаклун раз у раз спрагло позирав на нього.

— Напийся, якщо хочеш, — запропонувала дівчина.

Бранець легко, немовби келих вина, підхопив глечик і припав до нього губами. Напившись, він намочив краєчок рукава і поспіхом обтер брудне обличчя та руки від крові та павутиння. Поки чаклун чепурився, Арха стежила за ним.

Умившись, неначе кіт, чаклун трохи покращав, але на його обличчі проявилися старі, давно загоєні шрами — чотири білі смуги, неначе подряпини від страшних кігтів, тяглися від ока до підборіддя.

— Звідки в тебе ці шрами? — запитала Арха.

В'язень відповів не відразу.

— Дракон? — ущипливо спитала дівчина. Власне, вона й прийшла сюди саме для того, щоби покепкувати з бранця, поглузувати з його безпорадності.

— Ні, не дракон.

— Отже, ти принаймні не повелитель драконів?

— Ні, — неохоче відповів чаклун. — Я справді повелитель драконів, але ці шрами з'явилися раніше. Казав же я тобі, що вже зустрічався із силами пітьми... Мене поранив один із поплічників Безіменних. Та зараз він уже не безіменний, бо, зрештою, я таки зумів дізнатися його ім'я...