Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Він уже там! — повторив лейтенант.

Окружному начальникові здалося, що то сказав старий чоловік. Син, певне, має не одну таємницю. Батько його таємниць не знав. Кажуть: батько з сином. Але між ними пролягло багато років, високими горами! Тепер ти про Карла Йозефа знаєш не більше, ніж про будь-якого лейтенанта. Служив у кінноті й перевівся потім до піхотного полку. Тепер у нього на рукавах зелені єгерські обшлаги замість червоних драгунських. Ну, так! А більше ти нічого й не знаєш! Постарів ти, мабуть. Постарів. Не належиш більше без останку службі і обов’язкам. Належиш Жакові і Карлу Йозефові. Передаєш скам’янілий, вивітрений корінь від одного другому.

Окружний начальник, досі схилений над валізою, розтулив рота. Він говорив у валізу, наче в розверзнуту могилу. Та однаково сказав він не те, що хотів: «Я люблю тебе, сину!», а:

— Він помер легкою смертю! Був вечір, справжній травневий, і всі пташки співали. Ти пам’ятаєш канарку? То вона виспівувала найдужче. Жак поначищав усі чоботи, аж тоді помер, на подвір’ї, на лаві! І Слама там був тоді. Ще вранці у Жака була гарячка. Він звелів передати тобі щирий привіт. — Окружний начальник підвів очі від валізи й подивився синові в обличчя. — Отак самісінько хотів би колись померти і я.

Лейтенант пішов до своєї кімнати, відчинив шафу і поклав шматочок кореня проти пропасниці на горішню полицю — біля Катарининих листів і шаблі Макса Деманта. Він дістав із кишені докторів годинник. Лейтенантові здалося, що тоненька секундна стрілка прудкіше, ніж будь-коли, бігає малесеньким кружечком циферблата, а дзвінке цокання чутно гучніше, ніж звичайно. Стрілки не мали мети, цокання — сенсу. Незабаром я слухатиму й цокання татового кишенькового годинника, він заповість його мені. У мене в кімнаті висітиме портрет героя Сольферіно, й шабля Макса Деманта, і якийсь предмет, успадкований від тата. А з моєю смертю все буде поховане. Я останній Тротта!

Він був досить молодий, аби черпати насолоду зі свого смутку й болісну гідність із певності, що він останній Тротта. З близького болота чулося гучне й розлоге жаб’яче кумкання. Призахідне сонце почервонило меблі й стіни кімнати. Стало чутно стукіт коліс легкого повозу і глухий тупіт копит по курній дорозі. Ті звуки все ближчали. Бричка жовтої, як солома, барви — літній повіз графа Хойницького — зупинилася перед готелем. Гучний ляскіт графового батога тричі перебив кумкання жаб.

Він був цікавий, граф Хойницький. Жодна інша пристрасть, а тільки одна цікавість гнала його в мандри широким світом, приковувала до столів великих гральних зал, замикала за дверима старого мисливського павільйону, садовила на парламентську лаву, наказувала йому щовесни вертатися додому, підбивала влаштовувати свята й заступала йому шлях до самогубства. Цікавість, і ніщо більше, утримувала його серед живих. Він був несито цікавий. Лейтенант Тротта розповів йому, що сподівається в гості батька, окружного начальника. І хоча граф Хойницький знав добрий десяток австрійських окружних начальників і силу-силенну лейтенантських батьків, а проте йому дуже кортіло познайомитися з окружним начальником Троттою.

— Я приятель вашого сина, — сказав Хойницький. — Ви мій гість. Ваш син мав вам це сказати! А знаєте, я вже десь вас бачив. Чи не знайомі ви часом із доктором Свободою з міністерства торгівлі?

— Ми з ним шкільні товариші!

— Ось бачите! — вигукнув Хойницький. — Він мій добрий приятель, той доктор Свобода. З літами він трохи вкидається в дивацтва. Але людина він прекрасна! Можна бути цілком відвертим? Ви мені нагадуєте Франца Йосифа.

На мить запала тиша. Окружний начальник ніколи не вимовляв цісаревого імені. В урочистих випадках мовилося «його величність». У щоденному житті казали «цісар». А цей Хойницький казав — «Франц Йосиф» так самісінько, як він казав «Свобода».

— Так, ви нагадуєте мені Франца Йосифа, — повторив Хойницький.

Вони поїхали. Обабіч розлягалися жаб’ячі хори, простягалися безмежні синьо-зелені багнища. Вечір плив назустріч, фіолетовий із золотом. Вони чули м’який шурхіт коліс по м’якому піскуватому шляху і гучне рипіння осей. Хойницький зупинив бричку перед мисливським павільйоном.

Задня стіна його впиралася в темний край ялинового лісу. Від вузької вулиці павільйон був відмежований палісадником і кам’яним парканом. Живоплоту, що тягся обабіч короткої доріжки від хвіртки до дверей павільйону, видно, давно вже не підрізували, і він буяв у дикому свавіллі, тут і там перевисав через доріжку, сплітався над нею й не давав пройти двом людям поряд. Отож троє чоловіків ішли один за одним, а за ними покірно ступав кінь, тягнучи малого повозика. Здавалося, він дуже добре знав цю дорогу, наче й сам, як людина, жив у павільйоні. За палісадником прослалися розлеглі поля, зарослі чортополохом, оброслі, мов обставлені сторожею, широколицим темно-зеленим підбілом. Праворуч стирчав якийсь напівзруйнований кам’яний стовп, можливо, уламок башти. Мов уламок велетенського зуба, стримів той камінь просто неба, рясно вкритий темно-зеленими плямами моху та чорними тоненькими розколинами. На масивній дерев’яній брамі красувався герб Хойницьких — трикратно поділений синій щит із трьома золотими оленями, роги яких сплелися в нерозв’язну плутанину. Хойницький засвітив світло. Вони стояли в просторому низькому приміщенні. Крізь щілини в зелених жалюзі ще пробивалося до нього останнє, сіре світло дня. Накритий під лампою стіл був заставлений тарілками, пляшками, келихами, срібними ложками, виделками та ножами й мисками.

— Я дозволив собі підготувати для вас невеличку перекуску! — сказав Хойницький.

Він поналивав чистої, як сльоза, «дев’яностоградусної» у три невеличкі келишки, подав два гостям і сам підняв третій. Усі випили. Ставлячи порожній келишок на стіл, окружний начальник почувався трохи збентежено. Реальність наїдків, однак, затіняла таємничу обстановку павільйону, і апетит окружного начальника переважав збентеження. Брунатний печінковий паштет, рябіючи смолисто-чорними трюфелями, стояв у блискучому вінку ясних кристалів льоду. Ніжна фазаняча груднинка самотньо височіла на сніжно-білій тарілці, в оточенні барвистого почту з зелених, червоних, білих та жовтих овочів у мисочках із синьо-золотою облямівкою, прикрашених гербами. В чималій кришталевій вазі виблискували мільйони чорно-сірих перлинок кав’яру в обідку із золотавих скибочок цитрини. І рожеві кружалочки шинки, стережені великою тризубою срібною виделкою, покірно лежали на довгастому тарелі, притулившись одна до одної, в сусідстві з червонощокими редисками, що нагадували малих смаглявеньких сільських дівчаток. Варені, смажені й замариновані з кисло-солодкою цибулею, лежали чималі шматки гладкого коропа й вузької, пронозистої щуки на склі, сріблі й порцеляні. Круглі буханчики чорного, сірого й білого хліба спочивали в простих сільських плетених кошиках, мов дитинчатка в колисочках, нарізані майже непомітно і так майстерно поскладані знов докупи, що здавалися цілісінькими. Поміж стравами стояли товстенькі бокаті пляшки й вузькі, високі, чотири- й шестигранні кришталеві карафи, і тут-таки — гладенькі, круглі, то з довгими, а то з куценькими шийками, то з етикетками, то без етикеток, і всі в супроводі цілого полку найрозмаїтіших келихів і келишків.

Невеличке товариство заходилося коло їжі.

Незвична тутешня манера влаштовувати «перекуску» в незвичну годину видалася окружному начальникові вельми втішною ознакою небуденних звичаїв прикордонного краю. У старій цісарсько-королівській монархії навіть такі спартанці з натури, як пан фон Тротта, полюбляли добрі наїдки і напої. Минуло вже багато часу від того дня, як окружний начальник мав нагоду попоїсти неординарно. Тією нагодою був прощальний бенкет у намісника, князя M., що від’їздив «із почесною місією» до нещодавно окупованих земель Боснії та Герцеговини, бо мав славу великого знавця мов і вмілого приборкувача «диких народів». Так, того дня окружний начальник неординарно їв і пив! І день той, в числі інших днів з неординарними напоями й наїдками, так само міцно запав йому в пам’ять, як і ті незабутні дні, в які він діставав подяку від намісника чи коли його призначено окружним обер-комісаром, а пізніше окружним начальником. Він смакував добірними стравами, вже просто дивлячись на них, як інші смакують ївши. Його очі кілька разів озирнули багатий стіл, з насолодою затримуючись тут і там. Про своє таємниче, ба навіть трохи моторошне оточення він майже геть забув. Вони їли. І пили з розмаїтих пляшок. І окружний начальник усе хвалив, примовляючи: «Витончена річ!» або: «Відмінна їжа!» щоразу, як переходив від однієї страви до іншої. Обличчя його потроху заливав рум’янець. І крила бакенбардів безупинно коливалися.

— Я запросив вас сюди, панове, — сказав Хойницький, — бо в «новому палаці» нам могли перешкодити. Там у мене двері, так би мовити, завжди відчинені, і всім моїм приятелям вільно приходити, коли їм заманеться. Тут я зазвичай лише працюю.

— Працюєте? — перепитав окружний начальник.